Мені 90. Лежу в ліжку. Памперси, каші, доглядальниці. Пам’ятаю, у 25 боялася впасти в маразм і отримати склероз

Пригадую, що у 25 я дуже боялася, що колись упаду в маразм або отримаю склероз.

Зараз мені 90. Лежу в ліжку. Моє життя тепер – це памперси, каші та доглядальниці. 

Тільки зараз я розумію, що боятися було нічого. Навпаки, краще б я все-таки отримала той маразм із бонусним склерозом.

А то цілими днями доводиться утримувати юну душу у старечому тілі. Дивишся на стелю, доки чекаєш, щоб ліки проти тиску подіяли, чуєш, як бешкетують онуки. І так хочеться з ними до річки пробігтися. Але роки вже не ті. Дітлахи граються зі мною, раз у раз розглядаючи так, ніби я доісторична мумія. А що ж… Так і є. Як мінімум, для них. 

Часом навіть у боці заколе так, що готова богові душу віддати. Тоді все життя перед очима й пробігає.

У такі миті й пригадую, що ж цікавого було в моєму існуванні.

Школа. Я була відмінницею. Втім, слухняності бракувало. Хапаю рюкзак, тікаю з уроків. Ой, ні. Не те.

Юність… Наївна перша закоханість. Тоді друге кохання… Тоді третій шлюб… Ну, вони самі винні були. З такими вживатися складно. Не для них я все життя вчилася себе цінувати. 

Та ну ти, знову не те!

Гаразд, інститут. Студентство. Я знову розумниця. До того ж благодійністю займаюся. Продаю курсові та дипломні роботи. А бонусом першокурсникам суну власні конспекти. Людям добре, і у мене дохід стабільний. От хитра була! Тоді вечірки, прогулянки, випивка… Ой, це вже зайве.  

Ідемо далі.

Доросле життя. Сім’я. А про роботу навіть згадувати не хочу. Хоча колектив у мене був хороший. Колеги поважали, директори хвалили. Я ж їх завжди анекдотами задобрювала. Стільки їх знала колись. Цілі вистави одного актора влаштовувала.

Але крім хорошого почуття гумору ще й таланти мала. Вірші та прозу писала. Так-так.

З людьми по-доброму спілкувалася, доки вони самі не наривалися на проблеми.

Коротше, цікаве життя я прожила. Таке, про яке говорять: є що згадати.

А зараз уже сил на подібне немає. Лежу собі. З кожним видихом до неба все ближче та ближче стаю. Але цілком видихатися ніяк не можу. А в боці продовжує колоти. Точно скоро кінець мій. Мацаю рукою хворе місце. Виявилося піді мною просто іграшка була. Онуки все розкидали. От шибайголови! Ось що мене так тисне та коле. А я вже гіршим ділом не те подумала.

Зітхаю. 

Значить не цього разу. Ну нічого, отже, ще не раз життя своє згадаю.

А Ви боїтеся старості?

Що у такому віці лякає Вас найбільше?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector