“Мені не пощастило ще з самого народження…” – ось так одного разу почав свою лекцію професор, якому вже надоїли наші постійні перешіптування під час занять. Він акуратно обійшов кафедру та присів на першу парту і знову промовив цю фразу: “Мені не пощастило ще з самого народження…”- Якщо маєте бажання, то сьогодні вам розповім свою історію життя.
Він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття …».
– Хочете розповім свою сумну історію?
– Так, давайте! – крикнули ми. І приготувалися до того, щоб його після закінчення історії жаліти.
Сьогодні я постараюся вам детально переказати його історію. Її я засвоїла на все своє подальше життя:
– Мені в житті не пощастило з самого народження…
Мій рідний батько не мав постійної роботи, завжди шукав підробітки, час від часу працював грузчиком. Він одразу зник з мого життя, коли стало відомо, що його неповнолітня подружка – дівчина-мулатка, яка завжди вела розгульний образ життя, – завагітніла. Він одразу зник. Ось тому, я ріс без рідного батька.
Моя чорна смуга лише розпочиналася. Моя мама народила мене, але як тільки почула мій крик, одразу вирішила відмовитися від мене. Ось так, я зовсім маленьким залишився на цьому світі зовсім один… Невеличкий кумочок, який голосно кричав на руках в акушерки.
А дальше, мені ще більше не пощастило. Жодна сімейна пара не хотіла мене усиновляти – у мене було дуже погане здоров’я. До того ж я був народжений від мулатки, а тому, мої шанси дорівнювали нулю. З роддому я прямо потрапив до дитячого будинку.
Продовжуємо далі. Це був дитячий будинок, в який віддавали всіх “кольорових” дітей. Ох, скільки нас там було. Тоді я відчув на собі те, як спритно вміють битися китайці або ж як сильно плюються мексиканці…
В навчанні у мене теж були проблеми. Вчителі тут не хотіли на довго затримуватися. Та й всіх предметів у нас не було в дитячому будинку. Тому зі школою у мене теж взагалі не склалося. Якесь тотальне невезіння!
Тут професор замовк. Ми всі з неймовірним захопленням чекали на продовження цієї історії
– Я більше не хочу вам це розповідати, – це не моя історія. Хочете, я розповім вам свою?
В аудиторії повисла німа тиша. Звичайно, що нам залишилося лише ввічливо кивнути головами, а в самих історіях ми остаточно заплуталися, та ще й англійська мова не для багатьох тоді легко вдавалася.
– А моя історія – продовжив він. – Я по життю взагалі – дуже щаслива людина!
Мій легковажний батько зник, так само як і моя недолуга матір – раз і назавжди. Я думаю, що мій батько відчув, що не буде мати достатньо мужності та сили, щоб поставити мене на ноги. Я щиро вдячний йому, за таке рішення. Ніхто не знає, якою людиною я б виріс, якби моє дитинство пройшло поруч з таким батьком. Можливо, він відучував, що просто я йому зараз не потрібен і стану тягарем, не знаю…Я просто вдячний йому за його вибір. А мені й надалі продовжувало везти.
Та мулатка, яка мені народила, відмовилася від мене одразу в роддомі. І це теж зіграло для мене неабияку роль! Якби вона мене тоді забрала з пологового будинку, то не знаю, чи взагалі б я дожив до років п’яти. Так у мене зявився шанс на життя. А дала мені його, моя легковажна мама. Я щиро їй вдячний за цей вчинок. Її відмова надала мені сил жити! Я ще з дитинства почав розуміти, що покладатися можна лише на себе.
Далі більше!
Мені пощастило, що ніхто мене не захотів усиновляти. Коли б я отримав комфортні та хороші умови для проживання, то не став би витривалим, міцним духом та впевненим в собі чоловіком! Життя в дитячому будинку загартувало мене та навчило завжди долати будь-які перешкоди!
А про школу взагалі можна довго розповідати. Вчителів у нас завжди катастрофічно не вистачало, тому бувало так, що декілька предметів вів лише один чоловік. Вже в старших класах, я здружився з учителем біології, якого поза очі називали “ходячою енциклопедією”. Він також час від часу викладав у нас математику. Коли ж переді мною постало питання про те, в який коледж вступати – я пішов туди, де потрібна була математика і біологія.
Потім були студентські роки.
Потім моя перша наукова робота.
Сім’я, діти, онуки, правнуки…
Я щиро дякую Богу за те, що народився таким щасливим.
І радий, що доля дала мені такий шанс.
Професор продовжував сидіти на краєчку парти та усміхатися.
А ми намагалися запам’ятати цю історію.
– Все просто. ось вам два різних погляди на одне і теж саме життя, – сказав професор, йдучи назад до кафедри. У вас завжди є вибір, – То ж яка історія вам більше до вподоби?
А вам сподобалася життєва історія професора?
