І як про бабусю можна говорити, що вона безграмотна, якщо так вправно вміє в’язати?

Моя бабуся хворіла, тому до нас взагалі не навідувалася, хоч жили ми в одному місці. Тому, приїжджали до неї ми. Але одного разу, коли на вулиці випав великий сніг, вона вирішила до нас приїхати. Тато мій привіз її до нас на машині, поки мама поїхала у відрядження. Тоді, я навчалася в другому класі. Коли тато йшов на роботу, то грізно нам повторював, щоб ми не сиділи без діла, а робили домашнє завдання. 

Але як тільки він виходив з хати, ми з бабусею одразу зручно вмощувалися в вітальній і починали дивитися телевізор. Я паралельно робила уроки, а вона щось в’язала. Мої батьки ні за що не дозволили  б мені робити уроки за невеличким журнальним столиком та ще й навпроти телевізора. Але своїй бабусі я пояснила, що на мою продуктивність такі аспекти жодним чином не вливають.

За вікном падав сніг, роздивляючись його уважно, я з подивом зрозуміла, що затишними можуть бути не тільки вечори.

Коли у мене щось не вдавалося, бабуся одразу відкладала свої спиці.

– Хотіла б я тобі допомогти, але не можу…- говорила мені бабуся. 

Вона у нас була зовсім неписьменною. Я це розуміла, але ніколи не могла до кінця уявити – як таке може бути? Як це – не вміти читати газети, оголошення, красиво писати щось? Можливо, бабуся трішки мені прибріхувала? Ну не може вона взагалі бути безграмотною. Такого в житті не буває. 

– Навчання – світло, а невчення – тьма. – говорила мені ніжно бабуся і сідала далі в’язати.

Про точність цієї прописної істини я дізналася на власному досвіді, коли була в гостях у бабусі. Мені тоді виповнилося п’ять років, одного разу я залізла до неї на підвіконня і перекинула величезний вазон.

бабуся одразу прибігла в кімнату, поставила мене на підлогу і запиталася в мене:

– Ти це спеціально зробила, чи ненароком? Кажи мені правду.

Я почала одразу згадати про те, що означають ці два слова. Десь я раніше зустрічала подібні слова, але де?

– Ну? То що ти мені скажеш?

Я закрила очі і вибрала спонтанно.

– Спеціально.

– Нічого собі. – сказала бабуся і тут же поставила мене в кут думати про свою поведінку.

Розглядаючи шпалери, я думала про те, що не хочу все своє життя провести в цьому куточку, тому мені потрібно назавжди запам’ятати ці два слова.

Мені було дуже затишно та комфортно поруч з бабусею. Вона ніколи не вимагала від мене робити швидко уроки, рівно сидіти та писати акуратно. Вона просто продовжувала в’язати теплі шкарпеточки, а я просто насолоджувалася її компанією.

Одного разу, коли мені вдалося швидше розібратися зі шкільними уроками, я попросила свою бабусю показати мені, як вона в’яже шкарпетки. З боку це виглядало досить просто. 

– Тепер дивись дуже уважно. Ось тут у мене гумка, а тут лицьова в’язка…Все потрібно розділити на три частини. 

Я продовжувала стежити за тим, як швидко рухалися спиці в її руках. І як про бабусю можна говорити, що вона безграмотна, якщо так вправно вміє в’язати?

Я так і не могла зізнатися своїй бабусі, що її в’язання, набагато складніше річ, ніж мої уроки! Я щодня приходила додому з думкою про те, що сьогодні обов’язково навчуся в’язати…

А потім з відрядження повернулася моя мама, а бабуся поїхала назад до себе додому, залишивши мені перед від’їздом теплі в’язані шкарпеточки, як невеликий спогад про нашу душевну близькість. До речі, в’язати я так і не навчилася…

А вам сподобалася розповідь?

 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Lida
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector