Мені сорок, але інколи я почуваюся так, ніби прожила вже два життя. Одне – дурне, бурхливе і соромне. Друге – те, яке я виборювала сльозами і осудами.
Нещодавно я під'їхала до тітки Іри, відкрила багажник і витягла два важкі ящики яблук. У мами цього року гарно вродили, то я повезла родичам.
– Тітко Іро, виходьте, забирайте яблука! – гукнула я з подвір'я.
– Ой, Маринко, яка ж ти молодець, – сказала тітка. – Як там сестра?
– Мама вже краще. Я побігла, бо Андрій чекає, – відповіла я і поспішила до машини.
Колись у селі на мене пальцями тикали. Але я добре пам'ятаю, якою була і що наробила.
Перед тим, як їхати вчитися в місто, я пішла на дискотеку і там познайомилася з хлопцем із сусіднього села.
Він весь вечір крутився біля мене, а потім сказав:
– Поїхали, покатаємося.
Я навіть не задумалась. Сіла в машину і зникла на два дні.
Коли я повернулася додому, мама стояла біла, як стіна.
– Де ти була? Ми вже в міліцію хотіли йти! – плакала вона.
– Та що ви починаєте? Все нормально, – відрізала я і пішла в кімнату.
Я поїхала в місто вчитися, але швидко закинула інститут. Почала гуляти, пропускати пари, міняти хлопців, пити, брехати батькам, що все добре.
Пам'ятаю, як приїхала в село на тиждень, взяла в мами гроші і знову втекла в місто. Навіть не сказала, що навчання вже кинула. А потім по селу поповзли плітки, і батько дуже це важко пережив.
Його серце не витримало. Коли тата не стало, я ридала, але й тоді не схаменулася. Знову повернулася до свого життя, ніби нічого не сталося.
Я влаштувалася продавчинею в приватний магазин. Хазяїн, Олег, був слизький і нахабний. Одружений, але ліз до мене відразу.
Одного разу я сказала йому:
– Олеже, я вагітна.
Він навіть не здригнувся.
– Мені проблеми не потрібні. І тобі теж. Розберемося, – холодно кинув він.
Я тоді мовчки погодилася. Зараз сама себе за це ненавиджу. А тоді жила абияк: гарний одяг, легкі гроші, чужі чоловіки.
У село я приїжджала рідко. Люди дивилися осудливо, а я ще й носа задирала. Мені здавалося, що я всіх перехитрила, а насправді просто котилася вниз.
Потім мені сказали, що мама тяжко захворіла. Я прийшла до Олега і сказала:
– Мені треба звільнитися. Мама одна, за нею нема кому дивитися.
А він як гаркне:
– Ще чого! Ти недостачу не закрила. Або працюєш, або віддаєш гроші й котишся звідси!
Я стояла перед ним і не вірила, що людина може бути такою сволотою.
– Я все одно поїду, – сказала я.
– Тоді бери кредит. Мені байдуже, де візьмеш, – відповів він.
Я оформила кредит і віддала йому гроші за ту "недостачу", якої, я впевнена, не було. Він просто скористався мною, бо знав, що я сама, без підтримки, з хворою матір'ю.
– А тепер іди куди хочеш, – сказав він мені на прощання.
Я повернулася в село з боргом на шиї і майже без копійки. Влаштувалася нянькою в дитсадок, бо він був близько до дому. Поки діти спали, я бігла додому: нагодувати маму, поміняти постіль, дати ліки – і назад на роботу.
Пам'ятаю одну зиму. У хаті холодно, на плиті суп із самих картоплин, мама лежить слабка, а я рахую дрібні гроші на стіл.
– Доню, ти хоч собі щось купи, – тихо сказала мама.
– Мамо, мовчи. Головне, щоб ти встала, – відповіла я, а сама вийшла в сіни і розплакалася.
Тітка Іра тоді дуже допомагала. Привозила банки, овочі, крупу. Вона одна знала про мій кредит і не добивала мене моралями, хоч мала за що.
Лікарі казали різне, але ми тягнули маму, як могли. І сталося диво – вона потроху почала вставати, ходити, навіть на город виходити. А я виплатила той клятий кредит до копійки і влаштувалася на пошту в районі.
Саме там я познайомилася з Андрієм. Він був молодший за мене на три роки, але це його не зупинило. Після роботи чекав мене з квітами і одного разу сказав:
– Марино, я знаю, що тобі було нелегко. Але мені все одно. Я хочу бути поруч.
Я тоді аж розгубилася.
– Ти не розумієш, у мене за плечима стільки бруду…
– Мені не минуле твоє потрібне, а ти, – відповів він.
Я розповіла йому все. І про дурну молодість, і про Олега, і про дитину, якої не стало, і про кредит, і про мамину хворобу. Думала, після цього він піде. А він узяв мене за руку і залишився.
Ми одружилися, купили машину, почали жити по-людськи. Дітей довго не було, і я вже думала, що за свої помилки плачу до кінця. А потім дізналася, що вагітна.
Я довго дивилася на той тест і просто плакала. Від щастя, від страху, від усього, що було в моєму житті. Тепер я живу тихо, працюю, допомагаю мамі, везу тітці яблука і дякую Богові, що дав мені ще один шанс.
Інколи тільки думаю: чи можна справді відмити минуле, якщо колись сама так безглуздо зламала собі життя?
