Мабуть, зараз хтось скаже: “О, яка скупа скупа. Свекрів не шкодує і чоловіка принижує”.
А я вам чесно скажу — я б і слова не сказала про свекрів, якби це не доходило до абсурду. Бо в якийсь момент я зловила себе на думці: я живу, як мати-одиначка… тільки з чоловіком у квартирі.
Після весілля Михайло переїхав до мене. У мене було своє житло — невеличка двушка, але доглянута з нормальним, звичайним ремонтом. Її колись бабуся залишила мені у спадок.
Я тоді була щаслива. Думала: ну все, тепер у нас нарешті справжня сім’я. Спільний побут, спільні плани на майбутнє та спільний бюджет. Тим паче, Міша заробляв більше за мене — не в рази, але відчутно.
Однак, всі ці плани швидко зруйнувалися. Пам’ятаю, як він приніс першу зарплату після весілля. Стоїть на кухні, крутить у руках ключі:
— Я зможу давати тобі хіба 10 тисяч.
— В сенсі “давати”? — перепитала я. — А решта?
— Решту зарплати я віддаю батькам. Ти ж знаєш, у тата діабет, треба дорогі ліки. А ще вони повинні в санаторій поїхати цього місяця.
Я тоді промовчала. Знаєте, як буває: ніби й розумієш, що щось не так, але не хочеш одразу починати сварку. Думаєш — може, він просто хвилюється за них.
Свекор, Дмитро Васильович, працює охоронцем на заводі. Не мільйони, ясно, але й не нуль. Свекруха, Марія Степанівна, вчителька. Плюс репетиторство — учні в неї є, бо вона, треба визнати, вміє “крутитися”.
А далі почалося найцікавіше. В день получки Міша, як по нотах, клав у нашу “скарбничку” рівно 10 тисяч.
Решту — або ніс батькам готівкою, або “кидав на картку”.
Я питала обережно:
— Міша, а може, хоча б трохи менше їм давати? Нам теж треба.
— Я їх не кину. Я в них єдиний син і повинен допомагати!
І все. Розмова закінчена. Я ніяк не могла достукатися до Михайла, аби трішки розумніше розподіляв гроші. Бо це вже виглядало геть дивно – живе з жінкою, але зарплату віддає батькам.
І от сиджу я якось, гортаю стрічку Фейсбуку – і раптом фото свекрів з… Єгипту! Пальми, басейн, “all inclusive”, свекор у капелюсі, свекруха з коктейлем, усміхаються.
А потім ще зимові фото з Буковелю. Тоді ще “такий хворий та кволий” свекор катався на сноуборді!
Отак вони “купують ліки” та “економлять”. Та я вирішила промовчати, аби не сваритися з чоловіком.
Потім у нас зламався котел. В квартирі стало сиро й неприємно, ванна як льодовня. Я викликала майстра, стояла поруч у шкарпетках. Але потім Міша сказав “плати сама, я гроші батькам віддав”. Мені від сорому перед сантехніком хотілося аж крізь землю провалитися.
Взимку, коли почалися відключення, я взяла кредит на маленький генератор. Просто щоб могла дитині їжу гріти, телефон зарядити, щось приготувати, коли світла нема.
І в той же час Міша провів батькам оптоволокно:
— Нам генератор не треба було, — сказав він якось. — А їм інтернет важливий.
Тоді ми почали сваритися. Не так, щоб “тарілки летіли”, але постійно. Адже навіть коли у нас народилася Соломійка – то Михайло геть не змінився. І навіть як вийшла в декрет, то він надалі продовжував давати 10 тисяч гривень.
Тепер я стараюся економити, як можу. Беру найдешевші продукти та підгузки, одяг Соломійці інколи беру на секонд-хенді, адже на нові геть грошей не вистачає.
Я годую сумішами, бо через ті скандали пропало молоко. Ми ще їздимо на масажики та плавання, бо педіатр порадив, і я хочу зробити все нормально, по-людськи. Не “якось буде”.
І вписатися у 10 тисяч, коли треба купити їжу, оплатити комуналку, суміші, підгузки, дрібне — це просто нереально.
Моя мама працює в Італії. Іноді пересилає гроші й передає якісь смаколики, каву, дитячі речі — знаєте, такі подарунки від люблячої бабусі. Але мені соромно приймати від неї подачки.
Бо чому моя мама, яка горбатиться на чужині, має допомагати, коли в мене є чоловік?
А потім зламалася коляска. Ми взяли б/в, бо Міша “пожалів” на нову.
Щось клацнуло, колесо перекосилося, і коляска поїхала боком, як кривий візок у супермаркеті. Сусід допоміг донести ту розвалюху додому.
Міша якраз був удома, пив каву та дивився футбол:
— Міша, коляска зламалася.
— Як зламалася?
— Ну ось так! — я показала колесо. — Ти ж пожалів на нову, тому взяли бу-шну. Я казала, що вона довго не проживе.
— Ти просто необережно їздиш.
Мене наче ляпасом.
— Ні, — кажу. — Це не я необережно. Це ти жмот.
Він одразу насторожився:
— Не починай.
— Як мені далі їздити? Дитина росте, ми ходимо на прогулянки щодня.
— Подивися в інтернеті якусь б/у.
— Знову б/у? Та скільки можна? Краще раз витратитися і купити нормальну коляску на роки!
Він глянув на мене так, ніби я прошу яхту:
— Ні, я так не можу. В мене є батьки. Мамі треба до Великодня купити нове пальто, щоб було в чому до церкви піти.
І от саме в цю секунду в мене всередині щось клацнуло. Не про коляску навіть. Про те, що пальто до церкви важливіше, ніж коляска для його дитини.
Я просто мовчки видихнула, пішла в спальню, дістала валізу та почала складати всі його сорочки, футболки та штани горою.
Міша зайшов за мною:
— Ти що робиш?
— Раз ти так любиш батьків і будеш їх утримувати — то переїжджай до них жити. Це моя квартира. Ти навіть на ремонт ні копійки не дав.
Він спочатку стояв, потім зібрався, грюкнув дверима й пішов.
І знаєте, що найболючіше?
Він навіть з 8 березня мене не привітав. Ні повідомлення. Ні “як ти там”. Ні “як дитина”. Ніби ми й не сім’я.
А потім подзвонила свекруха. Голос такий рівний, “вчительський”:
— Ти що собі дозволяєш? Зараз війна. Всім важко. Треба бути мудрішою. Треба підтримувати старших.
Так, важко. Але чомусь “важко” тільки мені та онучці, а не їм та Михайлові.
Я не кажу, що батькам не треба допомагати.
Треба. Але в нього є я і дитина. Мені що, залишити маленьку донечку й бігти на роботу, бо “мамі пальто” й “татові санаторій”?
І ще одне: це ж моя квартира. Мій дім. Я не просила в нього мільйони. Я просила, щоб він нарешті став батьком і чоловіком!
Зараз він у батьків.
Скажіть чесно: я мала право вигнати чоловіка, якщо він ставить батьків вище за власну дитину… Чи я мала “потерпіти” і не руйнувати сім’ю? Як би ви вчинили на моєму місці?
