Я довго не могла завагітніти. Ми з чоловіком вже й не сподівалися стати колись щасливими батьками, але коли народився наш син, я пообіцяла собі, що буду найкращою матір’ю у світі. Шкода, що у мене не вийшло.
І я, і Дмитро намагалися робити все можливе, аби наш син мав усе, що захоче. Нам доводилося економити на собі, щоб тільки мати можливість сплачувати всі гуртки дитини.
Коли Ромчик виріс і не зміг вступити на бюджет, ми вирішили, що знайдемо усі необхідні кошти для того, щоб синочок вчився на тому факультеті, який був йому до душі.
Я й подумати не могла, що Роман відплатить нам за добро такою монетою. Варто було йому лише одного разу відмовити в його проханні, як він одразу нас зненавидів.
Справа в тому, що ми разом живемо у двокімнатній квартирі, але ми ніколи не нав’язуємо синові свою компанію, розуміємо, що він вже дорослий, тож навіть не сміємо заходити до його кімнати без дозволу.
Якщо в нього є бажання запросити до себе якихось друзів чи влаштувати вечірку, то ми з батьком увесь час проводимо у своїй кімнаті, або взагалі їдемо з ночівлею на дачу.
Одним словом, робимо все, задля комфорту Романа. Чому він так категорично відмовляється ділити з нами дах над головою – гадки не маю. Відколи він почав навчатися в університеті, відтоді його не залишає нав’язлива ідея переїхати на власну квартиру.
Ми хотіли задовольнити чергову примху сина, але знайомий ріелтор сказав, що нашу квартиру можна розміняти лише на однокімнатну квартиру і кімнату в гуртожитку.
Коли ми розповіли про це Роману, то він неабияк зрадів. Вирішив, мабуть, що ми з батьком погодимося на старості літ тинятися по гуртожитках, але я не могла собі уявити, як у своєму віці зможу жити в таких умовах.
– Ромчику, ми вже не молоді, тож і мови нема про те, що нам доведеться жити в гуртожитку, – лагідно казала я.
– Якщо хочеш, сину, то можеш забирати собі кімнату, а трохи згодом спільними зусиллями назбираємо тобі на квартиру, – пропонував батько.
– Що ви за люди такі? Навіщо було народжувати дитину, яку не можете забезпечити усім необхідним?!
Після цих слів я ще довго не могла прийти до тями. Як він міг взагалі таке сказати?!
– Романе, давай ми тобі орендуватимемо квартиру. Ти знайдеш собі підробіток якийсь, і вже за деякий час будеш мати своє помешкання, – запропонувала я.
Та син і чути нічого не хотів про роботу.
Тепер не розмовляє з нами. Живемо в одній квартирі, а по факту – чужі одне одному люди.
Як ми не намагалися примиритися з сином, та він навіть не дивиться в наш бік. Нещодавно заявив, що ми погані батьки. Я проплакала всю ніч.
Готова була вже навіть погодитися на кредит, але розумію, що ми з Дмитром не зможемо його виплатити, бо вже люди пенсійного віку.
Що тепер робити? Невже я й справді погана матір? Чи просто виховала на свою голову таку розпещену і невдячну дитину?
Сподіваюся, що син подорослішає і помириться з нами.
Що порадите головній героїні?
