Мені виповнилося вісімнадцять – і замість подарунка я отримала наказ зібрати речі.
Мене звуть Іра. Свого справжнього батька я ніколи не бачила. З мамою ми постійно переїжджали, жили скромно. Коли мені виповнилося п'ять, мама вийшла заміж за Олексія. Ми переїхали до нього. Вона попросила мене називати його татом. Я звикла.
Олексій не любив мене як рідну доньку. Але й не кривдив. Просто не помічав. Це було нормально – принаймні так я думала.
Коли мені майже виповнилося дванадцять, мама завагітніла. Лікарі казали їй не народжувати. Але Олексій хотів сина. Мама не повернулась із пологового будинку.
Сусіди шепотілися, що він здасть мене до дитячого будинку. Але він оформив опіку. Я досі не знаю, навіщо він це зробив.
Через пів року він привів додому Наталю. Вона вже була вагітна. Народила двійню – хлопчика і дівчинку.
– Ось, Іро, твій братик і сестричка. Допомагатимеш тітці Наталці доглядати їх, – сказав Олексій.
Я допомагала. Мила посуд, прибирала, бігала до магазину. Як усі в сім'ї. Вчилася добре, хотіла вступити до університету на технолога. Олексій і Наталя не заперечували.
Але за рік до закінчення школи вітчим покликав мене на розмову.
– Послухай. Через півтора року тобі вісімнадцять. Ти маєш піти з нашого дому. Опікунські мені більше не платитимуть. Ти займаєш шістнадцять метрів – а діти ростуть, їм потрібні кімнати. Вступай на заочне, шукай роботу. Ми тебе утримувати не станемо.
– Але на денному я отримуватиму пенсію у зв'язку з втратою годувальника, – відповіла я.
– На ту пенсію не прожити. Думай сама, як житимеш.
Я думала. Реєстрація в місті є – значить, гуртожиток не дадуть. На денному і знімати квартиру – не потягну. Треба на заочне, шукати роботу з офіційним оформленням, щоб відпускали на сесію.
Знайшла місце на фабриці. Зарплата маленька, але давали ліжко-місце в гуртожитку. Дешево, але дах над головою.
В університет я вступила легко. На фабриці перший час дуже втомлювалась. Але поступово звикла.
Кілька разів дзвонила Олексію. Один раз навіть зайшла в гості, принесла дітям подарунки. Але він відкрив двері і сказав:
– Ну що ти все ходиш і дзвониш? Невже не розумієш – тебе тут не чекають. У нас своє життя, у тебе своє.
Я розвернулась і пішла. Більше не дзвонила.
Склала на розряд. Зарплата виросла. На п'ятому курсі мене призначили бригадиром. Зняла окрему кімнату. Почала дихати вільно.
Того літа на дачі познайомилася з Андрієм. Він приїхав у місто після армії, працював і вчився. Незабаром мав стати інженером. Його родина прийняла мене добре – так, як я ніколи не відчувала. За рік ми вирішили одружитися.
За місяць до весілля мені зателефонував Олексій.
– Іро, прийди, поговорити треба.
Ми зустрілися. Він виглядав втомленим.
– Наталя занедужала. Тридцять сім років – а вже ледве ходить. Лікарі кажуть, що нічим не можуть допомогти. Я сам не впораюся. Повертайся додому. Грошей за квартиру не братиму.
– Дядько Олексію, я виходжу заміж через місяць, – відповіла я спокійно.
– То з чоловіком приїдь. Місця вистачить.
Я подивилася на нього.
– Місця вистачить? А пам'ятаєте, як ви мене виставляли і казали, що мої шістнадцять метрів потрібні дітям?
– Не згадуй старе. Нам потрібна допомога. Діти без нагляду, хата занедбана.
– Ні. Не повернуся. Не ображайтесь. У мене тепер своє життя. Своя сім'я буде, своя квартира, свої діти. А ви вже якось самі.
Він пішов. Я дивилася йому вслід.
П'ять років тому він сказав мені, що мене тут не чекають. Що бачити мене не хочуть. А тепер прийшов – коли стало важко.
Я не зла на нього. Але й повертатися не буду.
Скажіть мені – а ви б повернулися? На його місці прийшли б на допомогу?
