– Ми з чоловіком жили в маленькій кімнатці, яка мала 8 квадратних метрів, – розповідає 34-річна Світлана. Я ще ніколи не жила в гірших умовах, хоча мені доводилося і раніше винаймати квартиру. Після одруження чоловік запевняв, що перший час ми поживемо з батьками.
Це затягнулося на 5 років.
З Михайлом ми знайомі давно. Я тоді працювала бухгалтеркою.
Тоді я добре заробляла. Зарплати мені вистачало на життя. Чоловік тоді був торговим представником. Він заробляв менше, але це не заважало йому вихвалятися.
– Я сам вирішую, коли мені працювати. Гроші не проблема. Я маю квартиру, яку здаю в оренду. Тому нехай звільняють. Я за роботу не тримаюся.
Вже після того, як ми почали зустрічатися, я дізналася, що ту квартиру Михайло отримав в спадок від бабусі і він справді має квартирантів. Батьки його досить заможні люди. Вони встигли заощадити трохи коштів до пенсії, тому зараз не бідували.
З Мишком ми зустрічалися 2 роки, але він не хотів жити разом. Це я зрозуміла з його поведінки, адже він завжди переводив тему, коли я намагалася про це поговорити.
– Знімати квартиру – це не варіант. Сьогодні є гроші на оренду, а завтра може і не бути.
Та одного разу він все ж передумав.
– Переїжджай до мене. Будемо разом жити в моїй кімнаті.
Мабуть, він все ж не хотів втрачати ті гроші, які отримував за оренду житла.
Тоді я на це не погодилася, але потім ми одружилися і довелося все ж прийняти цю пропозицію.
Михайло переконав, що це вигідно. Адже будемо разом жити, а додаткова копійка не завадить.
Тож я переїхала. В одній кімнаті жили ми, а в іншій – батьки чоловіка. Якщо ці квадратні метри були б комфортні для однієї людини, то для двох тут тісно.
Але це ще не найгірше. Набагато більше мене турбувала свекруха, у якої була нескінченна кількість докорів в мою сторону. Я і прибирала не так, і готувала не так, і продукти купувала не ті.
Мене морально виснажував тиск цієї жінки. Однак я намагалася контролювати свої емоції і завжди люб’язно відповідати.
Михайло не хотів брати в цьому участі. Казав, що я сама можу розібратися.
Щодо коштів з оренди квартири, то я не уявляю куди вони дівалися. Я їх ніколи не бачила.
Так тривало наше життя доти, доки я не дізналася про вагітність. Я сказала чоловікові, що більше цього терпіти не можу. І його батьки вже самі хотіли нас позбутися.
Михайло дуже важко погодився на це рішення. Його влаштовував стан речей, тому він не хотів нічого змінювати.
Нарешті після 5 років в тій кімнатці у нас з’явилося своє житло.
Життя у нас налагодилося. Ми стали батьками синочка, якого назвали Микитою. Зараз я сиджу в декретній відпустці, а Михайло заробляє гроші. Він радий, що зважився на цей крок і жаліє, що не зробив цього раніше.
Та краще пізно, ніж ніколи.
А як ви оцінюєте вчинок чоловіка?
