У мене задзвонив телефон, коли ми з сином стояли на автобусній зупинці. Я підняла трубку, а він сів на лавку. Людей навколо багато.
Раптом поруч зупиняється дідусь на старенькій “Волзі” і пропонує послуги раритетного таксі.
Усі навколо лише весело дивилися на чоловіка, але ніхто не наважувався сісти.
Тим часом вдалині замиготів автобус, а старенький все активніше запрошував скласти йому компанію.
Я миттю зважила усі “за і “проти” й крикнула:
– Підкинете до метро?
– Звичайно! – відповів дідусь. – Сідайте, але прошу відчинити двері самостійно, бо мені, інвалідові, це трошки складно.
Я беру сина з руку і тягну до авто.
– Мамо, а навіщо на метро? – запитує він.
– Згодом поясню, – кидаю я і сідаю на переднє сидіння.
– Мене Анатолієм звати. Можна просто: дядько Толік, – представився дідусь.
– Ольга. Або просто Оля, – відповідаю я.
– Даня. Просто Даня, – озивається син.
Ми втрьох розсміялися з цієї фрази.
– Дякую, що довірилися мені, – далі веде Анатолій. – Багато людей думають, що ця машина розлетиться по дорозі, але вона – ластівка. Мені подобається роз’їжджати на ній вулицями столиці. Звичайно, що до Мерседесу нам далеко. Однак таксувати на ластівці одне задоволення. Тим паче чим ще зайнятися на пенсії? Грошей якраз вистачає на бензин, – усміхається дідусь.
– Складається враження, що у вас з машиною службовий роман, – підколюю я.
– Знаєте, а це, між іншим, мій улюблений фільм!
– Справді? Мій теж, – здивовано розповідаю я.
Ми обоє розпливлися у приємній посмішці. Через декілька хвилин я подивилася на дядька Толіка і сказала:
– Добре, що ви не сидите на місці й не нудьгуєте
– Вважаю, що опускати руки – це гріх, – пояснив чоловік. – Олю, а можна відверте запитання? Ви через жалість до мене сіли?
– Та ні, ми просто поспішаємо в метро, – пояснила я.
Саме в цей момент ми зупинилися на червоному світлі світлофора.
– Знаєш, Олю, я давно не зустрічав таких хороших людей, – щиро каже дідусь. – Грошей за дорогу я з тебе не візьму!
– Як скажете, дядю Толя, – легко погодилася я.
Ми під’їхали на місце призначення. Я вийшла з машини і залишила на сидінні 1000 гривень. Дідусь швидко на це відреагував:
– Олю, забирай ці гроші…
– Дядько Толя, я давно так чудово не проводила час в дорозі. Ви і ваша ластівка – безцінні. Бережіть себе і таксуйте на здоров’я, – відповідаю я, беручи сина за руку.
Він швиденько вискакує з машини і ми спускаємося сходами в метро. Анатолій жартівливо махає нам пальцем вслід, а з мого обличчя не сходить усмішка.
Дорогою додому ми з сином говорили про те, що таке “смуток” і що таке “гріх”.
І навіщо нам так терміново знадобилося їхати в метро…
А ви б сіли у таке таксі?
