Ми завжди працювали та старалися з чоловіком для нашого синочка. Вступив в престижний університет, ми оплатили навчання за всі п’ять років, а як тільки він отримав диплом, то одразу поставив нас перед фактом, що жити з нами більше не хоче. Йому тепер потрібна окрема квартира, оскільки він веж хоче створювати власну сім’ю. Звичайно, що ми тільки зраділи, почувши про це.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але не все так просто: він хоче, щоб цю квартиру, купили ми з чоловіком. Звичайно, що сам він зараз не може купити її, оскільки не має грошей. Орендувати квартиру окремо від нас він не хоче. Але і ми нічим не можемо йому допомогти, адже майже всі наші гроші пішли на його навчання.
Ми завжди жертвували власними інтересами заради нашого сина, він завжди модно та стильно одягався, мав дорогу техніку, їздив відпочивати.
Зараз ми всі проживаємо в двокімнатній квартирі. В нашого Артема є своя особиста кімната. Ми ніколи туди не заходимо та ніколи не забороняли йому приводити до нас в гості друзів.
І ось яка ситуація: наш син злісно вимагає від нас, щоб ми зараз шукали в кого можна розміняти нашу квартиру на дві однокімнатні. Ми сідали з ним і пояснювали, що рівноцінного обміну не вийде, потрібно буде все одно доплачувати, а грошей у нас немає. Але він слухати нас навіть не хоче.
Тепер в нашій сім’ї завжди чути крики та скандали. Ми з чоловіком вважаємо, що він вже цілком дорослий, щоб починати себе самотужки забезпечувати. Якщо він так хоче окрему квартиру, то нехай влаштовується на роботу і відкладає гроші на свою мрію!
Коли ми висловили свою думку Артему, то він сказав, що ми невдячні батьки, а ще, обізвав нас жебраками. Нам з чоловіком було дуже образливо таке про себе почути. Ми точно не заслужили такого зневажливого ставлення до себе. Чесно, ніколи не думали, що у нашій сім’ї будуть такі скандали.
Ось так наш син віддячив нам за все хороше, що ми для нього зробили.
Син вже два місяці з нами не розмовляє, тільки приходить, щоб переночувати, вдома не їсть. Мій чоловік намагається мене заспокоїти, каже, що він все зрозуміє і йому перейде. Я намагаюся в це вірити. Навіть не знаю, який може бути вихід з цієї складної ситуації.
Чому ми з чоловіком повинні зараз все своє майно продавати та тіснитися в невеличкій однокімнатній квартирі? Артем навіть собі не уявляє, скільки ми сил та свого здоров’я витратили, щоб колись придбати цю квартиру.
Що б ви порадили жінці в даній ситуації?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
