У невеличкому селі жило двоє закоханих. Вони мріяли про щасливе подружнє життя, доки всі заздрили такому великому кохання. Але доля самостійно вирішує, хто і як буде жити.
Проти щирого кохання виступив батько дівчини. Усі навколо вмовляли його передумати, не псувати життя молодим людям. Але нічого не могло його переконати.
– Та хто ти такий, щоб я за тебе свою єдину доньку віддавав? Поглянь на неї, а потім – на себе. Ти їй не рівня!
Ганна плакала, благала батька передумати, але проти його волі йти боялась. Та і не прийнято тоді таке було: непослух вважався ганьбою. Так і вийшла вона згодом за хлопця, якого батько обрав. 
А Тарас не зміг жити в одному селі із коханою, яка іншому дісталась, тому подався в солдати. Так він десь далеко і лишився жити, знайшов собі там жінку.
Але пам’ять про перше кохання нікуди не дінеш. Сумували закохані один за одним, але не думали, що вже колись знову побачаться. Але доля знову загралась і звела їх разом. Через 30 років зустрілись вони. І все одно дивились один на одного тими ж очима, повними любові. За ці роки Ганна пережила багато лиха, встигла вже й чоловіка поховати. Та і Тарас свого час від життя натерпівся, давно вже був вдівцем.
А тепер вони мали шанс бути щасливими. Тому з дня зустрічі більше й не розлучались. Батько Ганни зрозумів свою помилку і благословив своїх вже немолодих дітей на шлюб. Плакав від смутку і радості, що так колись помилився, але таки зумів все виправити.
Пара прожила ще багато років у щасті та кохання.. До останнього подиху разом були, не розлучаючись. Отаке воно – справжнє кохання. Перевірене роками та самою долею.
А чи було таке кохання у вас?
