Бабуся Софія з трепетом згадує ті часи…
Тоді українська греко-католицька церква пішла у підпілля і всі літургії проводились таємно. Здебільшого, уночі, в людських хатах.
Бабця часто згадувала капличку на горищі. Люди нарядили її, як в церкві. Ікони, молитовники, Євангеліє, свічки – усе як має бути.
– Кімнатка була невеличкою, але ми там молились на Великдень, Різдво і усі великі свята. Священники приходили, люди збирались з усіх околиць.
Одного разу моя бабця поїхала у своє рідне село. Їхня церква була зачинена на замок. Висіли ланцюги. Туди ніяк не попасти. Та вона не могла допустити, щоб у Різдво люди були без Святого Слова, без молитви. У сусідньому селі(воно було непримітне) священники відправляли служби. Мій дідусь Михайло і ще двоє чоловіків запрягли коней і поїхали у те село – домовлятись про Літургію і у них.
Чоловіки перевезли отців з одного місця в інше. Дідусь якимось чином підробив ключ до церкви.
Відчинити двері доручили бабці.
– Я й досі пам’ятаю, як хвилювалась. Пітьма було страшенна, нічого не видно. Я до останнього не знала, чи підійде той ключ до дверей.
Та все вийшло, новина про Літургію уже пішла по селу. Все відбувалось таємно. Бо ж і серед жителів могли бути НКВС-ники, які б заарештували бабцю.Тому вона не зізнавалась, що це її затія.
– У церкві була ікона святого Петра, а у руках він тримав ключі, от я всім і говорила, що це Петро двері відчинив.
Бабуся ще багато цікавих історій розповідала, а я сиділа і думала. Саме через таких відважних людей, які відстоювали свою віру, ми маємо можливість зараз вільно відвідувати храми, і не тільки на Різдво. м повинні цінувати це?
А вам бабусі чи дідусі розповідали такі історії?
