Мої діти завжди були найважливішими у моєму житті, але коли мені знадобилася допомога, їх не було поруч.
Мені довелося виховувати сина й дочку самостійно. Я працювала одразу на кількох роботах, щоб забезпечити дітям гідне життя та освіту. Дочка стала дизайнером, а син – будівельником. Зараз обоє добре заробляють. Відколи у мене з’явилися онуки, я почала доглядати за ними.
Та одного разу мені стало погано і я втратила свідомість. Мені довелося лягти в лікарню на 5 днів, щоб провести обстеження. Дочка лише раз прийшла навідати мене, а від сина я навіть дзвінка не дочекалася.
Після виписки лікарі попередили, що мені не можна перевтомлюватися. Однак того ж дня мене попросили приглянути за онуками.
Пройшов місяць і я відчула, що у мене німіють ноги. Ходити було важко. Я попросила сина відвезти мене в лікарню, але він сказав, що не має часу. Викликала таксі.
Медики мене оглянули і сказали, шо в нозі утворився тромб, який впливає на кровообіг. Усе, що можна в цій ситуації зробити – це не допустити погіршення.
Мій стан погіршувався і одного дня я не змогла встати з ліжка. Ніхто з дітей не міг приїхати мені на допомогу, тому викликала швидку. Від тоді ноги мені відмовили. Перед випискою лікар сказав дітям, що мені потрібен цілодобовий нагляд.
Тоді серед них зав’язалася суперечка. Дочка казала, що не може мене взяти, бо у неї немає місця, а син жалівся, що у нього вагітна дружина, яка не буде рада бачити свекруху. Мені було неприємно слухати ці чвари і я сказала їм, що залишуся сама. Через біль та образу я проплакала цілий вечір.
У мене не вкладалося в голові, як мої діти могли так зі мною вчинити. Я ж завжди все робила заради них…
Зранку я прокинулася, бо почула, що відкриваються вхідні двері. Одразу зрозуміла, що вчора забула їх зачинити.
Це була моя сусідка, яка вирішила дізнатися, як у мене справи. Я розповіла їй усе, що сталося. Мила жінка пожаліла мене і сказала, що буде за мною доглядати. Мені не хотілося бути для неї тягарем, але вона наполягла і приготувала мені сніданок.
Від тоді вона піклується про мене. Я віддаю їй частину пенсії, а натомість жінка купує продукти, ліки і оплачує комунальні послуги.
Ось як все в житті повернулося. Чужа людина стала мені найріднішою і простягла руку допомоги, а мої діти лише телефонують раз в місяць, щоб запитати як у мене справи.
Та хіба я заслужила на таке ставлення? Я вклала у них всю свою любов і виховувала зовсім по-іншому. Так боляче розуміти, що і для сина, і для дочки я стала тягарем.
Чи повинні діти доглядати за своїми батьками в старості?
