Моя мати завжди намагалася мені догодити. Сусідська дівчинка Оленка заздрила цьому, тому одного дня вона розповіла, що любов моїх батьків пов’язана з тим, що я їм не рідна, а чужих дітей карати не можна.
Ці слова мене сильно образили і довели до сліз. Коли я повернулася додому, то мати мене запитала:
– Катрусю, хто тебе образив? Чому ти плачеш?
– Мамо, Олена сказала, що ви не мої рідні батьки. Це правда? – сказала я крізь сльози.
– Дурниці це все, люба. У неї недолугі батьки, тому не вір її словам, – заспокоїла мати і обняла мене.
З того часу пройшло шість років. Ми випускниці. Мати пошила мені гарне плаття на свято, а тато подарував золоті прикраси.
-Ти справжня принцеса! – сказав тато, побачивши мене у випускному вбранні.
– Ми пишаємося тобою, – додала мати.
Я обняла своїх рідних, подякувала їм і відправилася в школу. Однокласників також вразив мій зовнішній вигляд.
– Катя, а ти красуня! – голосно вигукнув Ігор.
– Я у такому платті і з прикрасами виглядала б ще гарніше, – зі злістю промовила Олена.
– Та ти їй просто заздриш, – сказав Ігор.
– Заздрю? А чому заздрити? Що її серед сміття знайшли? – сказала дівчина.
– Олено, ану цить! – прошипіла класна керівничка.
– А що? Я ж правду кажу. Мені мама розказала, що Катьки рідна матір покинула її на смітнику, а теперішній батько підібрав. Тому вони і намагаються догодити їй, як тільки можуть.
– Як ти можеш таке говорити? Катя ж твоя найкраща подруга, – намагалася владнати конфлікт Варвара Костянтинівна.
Олена просто вибігла з класу, а я розплакалася. Мабуть, вона мала рацію, адже про таке не жартують.
– Катю, та не засмучуйся. Тебе усі люблять і поважають. Нехай Оленині слова не псують тобі сьогоднішній день. Ти повинна навчитися сприймати це спокійно, – сказала Варвара Костянтинівна.
Я спробувала взяти себе в руки. Після церемонії і вручення золотої медалі, я пішла додому з Ігорем.
– Ігор, а ти як думаєш, Олена сказала правду?
– Та байдуже, бо в тебе однаково чудові батьки! – відказав Ігор.
Пройшло два дні і я наважилася поговорити з батьками.
– Мамо, Олена мені розповіла правду і я їй вірю. Скажи, тато знайшов мене на смітнику?
– Коля, ходи сюди, – мати погукала батька.
– Що таке? – ввійшовши, запитав тато.
– Катя хоче знати правду про своє народження, – гірко сказала мати.
– Це яку? – запитав батько.
– Годі мене обманювати! Скільки можна!? Я вас ненавиджу! – кричала я.
– Тоді слухай. Твоя мати вирішила позбутися тебе і викинула на смітник, а я почув твій плач, коли повертався додому. За це ти мене ненавидиш? Чи, може, за те, що дбали про тебе усі ці роки? – сумно запитав батько.
– Чому ви мені одразу правду не розказали? Олена зганьбила мене перед усіма, – ображено відповіла я.
– Це не те, про що варто розповідати. А Олена тобі не подруга, бо справжні друзі так не роблять.
– Катю, ти вибач нам. Для нас ти рідна донька, – сказала мама.
– А ви знаєте, хто моя рідна мати?
– Так. Ми знайшли її згодом. Вона мешкає неподалік.
Мати дала мені адресу і я пішла туди, щоб подивитися цій жінці в очі. Я подзвонила в квартиру і через деякий час звідти вийшла п’яна жінка з опухлим обличчям.
– Ти хто і що тут забула? – запитала жінка.
– Я хочу зустрітися з Галиною, – спокійно відповіла я.
– Це я. Що треба?
– Хочу подякувати за те, що ви багато років тому залишили мене на смітнику. Важко уявити, як би склалося моє життя, якби ви цього не зробили! – заявила я і пішла геть.
Дорогою додому я жаліла про те, що наговорила своїм батькам. Адже вони подарували мені всю свою любов і турботу, а життя з Галиною було б жахливим. Я сіла на лавочку біля будинку і думала про це все. Там мене побачили батьки.
– Катю, ми тебе вже годину намагаємося знайти, – сказав тато.
– Вибачте мені! Мені соромно за свої слова! Я вас так люблю, – сказала я і заплакала.
– Та ми не можемо ображатися на нашу кохану донечку, – тепло сказала мати.
– Ми твої рідні батьки і цього ніхто не змінить, – додав тато.
– Ходімо пити чай з смачним пирогом, – запропонувала мати.
Ми обнялися і пішли додому. Я така рада, що у мене такі чудові батьки.
На які думки наштовхнула вас ця історія?