Моя мати сказала мені, що я не варта свого нареченого.

Моя мати сказала мені, що я не варта свого нареченого. І це було не вперше.

Я виросла в селі за сімдесят кілометрів від райцентру. Батько пішов ще до мого народження. Мати тягла нас сама – я, вона, бабуся і тітка. Все своє дитинство я чула одне й те саме: що я незграбна, не така, що мені не личить те, що личить іншим.

Вона ніколи не кричала грубо. Вона просто завжди знала, як краще.

Пам'ятаю, як у першому класі жінка з будинку культури підійшла до мами й каже:
– Яка гарненька дівчинка. Запишіть її на танці, ми якраз набираємо групу.

– Та які їй танці, – відповіла мати й махнула рукою. – У спідниці заплутається і впаде.

Я стояла поряд і мовчала. Мене записали на гурток господинь – шити та готувати. Подружки танцювали й співали. Я місила тісто.

Увечері я лежала в ліжку й дивилася на свої ноги.
– Нормальні ноги, – шепотіла я сама собі.

Перед випускним ми поїхали до райцентру за сукнею. Я одразу побачила її – ту, яку хотіла. Білу, з мереживом.

Мати подивилася й каже:
– Надто гарна для тебе. Це для струнких пошито. Натягнеш – і по швах затріщить. Ось те синє бери. Дешевше і тобі більше пасує. Я ж як краще хочу.

Щось у мені того дня зламалося. Або навпаки – вперше не зламалося.

– Перестань так казати! – вигукнула я просто в магазині. – Навіщо ти мене постійно соромиш?

– Я соромлю?! – мати аж задихнулася. – Ах ти невдячна! Я тебе виростила, вигодувала!

Шуму в тому магазині вистачило на весь район. На випускний я пішла в старій сукні подруги. Мати відмовилась щось купувати. Але я вже тоді знала: треба їхати. Якнайшвидше.

Після атестату я сіла в автобус і поїхала вступати до коледжу. Вступила на бюджет, отримала кімнату в гуртожитку, знайшла роботу офіціанткою. Вперше за все своє життя я видихнула.

На останньому курсі в кафе, де я працювала, зайшов Андрій. Високий, в окулярах, усміхнений. Ми почали зустрічатися. Потім він запропонував жити разом. Потім – одружитися.

Я нічого не розповідала матері. Боялася. Знала, що вона зробить.

Але якось під час розмови по телефону вона почула його голос.
– Хто це? – одразу запитала.
– Це… Андрій. Ми живемо разом.
– Я приїжджаю знайомитися, – сказала вона. – Не сперечайся.

Через кілька днів мати сиділа на нашому дивані, морщилася від кави, яку я зварила, й роздивлялася квартиру з коментарями. Андрія не було вдома, він поїхав допомагати другу з переїздом.

– Хоч фото покажи, – сказала мати.

Я показала. Вона взяла телефон, подивилась і каже:
– Ой. Занадто гарний для тебе хлопець. Такий модний. І стрижка. І окуляри. Плечистий. Не для тебе чоловік.

Я просто дивилася на неї.

Тоді Андрій подзвонив і сказав, що скоро буде.
– От і добре, – оживилась мати. – А то даремно перлася в таку далечінь. Каву цю гірку посьорбати?

І тут я сказала:
– Мамо. Якщо хочеш познайомитися з Андрієм – вибирай слова. Я більше не терпітиму, щоб ти мене соромила.

Чашка завмерла в її руці. Брови поповзли до перенісся.

– Мені відомо, що ти думаєш, – продовжила я. – Але ні твій вік, ні те, що ти моя мати, не дає тобі права поливати мене брудом.

Вона схопилася з дивана.
– Ах ти! Виросла – найрозумніша стала? Ну подивимось, до кого приповзеш, коли він тебе кине!

Двері грюкнули так, що задзвенів посуд на полиці.

Я повернула ключ у замку. Сперлась об стіну. І зрозуміла, що більше не хочу цього спілкування. Зовсім.

Андрій повернувся за годину й не застав тещі. Я розповіла йому все. Він слухав мовчки, не перебивав. А потім міцно обійняв мене і сказав:
– Ти в мене найкраща. І будь-яке твоє рішення я прийму.

Я не пам'ятаю, коли востаннє мені казали щось таке просте й потрібне.

Мати більше не дзвонила. Я теж не дзвонила.

Іноді я думаю: чи можна пробачити людину, яка роками руйнувала тебе з любові? Чи це взагалі була любов?

А ви як вважаєте – чи варто зберігати зв'язок із батьками, якщо вони роблять тебе меншою?

Valera