Так сталося, що моя сестра вийшла заміж за свого однокурсника. Одразу після весілля вони переїхали до Італії. Тоді вона була на сьомому небі від щастя, адже давно мріяла відвідати іншу країну.
Скоро вони там обжилися, придбали власний “невеличкий” будинок, хоча виглядає, як справжній палац. Мають кожен по машині, високооплачувана робота. Просто не життя, а казка! Такий соціальний статус, як у моєї сестри, італійці вважають середнім класом, але для нас – звичайних українців з сьогоднішніми реаліями, це просто мрія так жити. Щороку вона з чоловіком їздять на відпочинок у сусідні країни, а нам тільки сниться поїздка на море чи у гори.
Ми з сестрою виросли у звичайній родині, де не те, що власне авто чи будинок, а просто подорож закордон могла тільки уві сні бути. Наш тато – таксист, мама – медсестра. Ми жили разом у невеличкому спальному районі на околиці міста. Коли сестра переїхала з нашого провінційного містечка до столиці, щоб навчатися в університеті, то познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Вони навчалися разом на курсі.
Згодом, після закінчення навчання, сестра вирішила залишитися у Києві. Там вони почали разом орендувати житло, адже була вже перша дитина. Та потім переїхали в Італії, на батьківщину чоловіка.
Не можу сказати, що я була сумлінною студенткою, як моя сестра. Часто лінувалася та прогулювала пари, після закінчення коледжу пішла одразу на роботу. Не хотіла далі вчитися. На роботі зустріла свого майбутнього чоловіка – звичайний працівник на заводі. Через декілька місяців одружилися, досі живемо на орендованій квартирі у віддаленому районі міста. Потім народився синочок. Зараз я не бачу тут жодних перспектив. А можливо, що просто мене влаштовує таке життя? Чоловік роботящий, дах над головою є, дитина сита та одягнена.
Однак, коли переглядаю фотографії сестри, де вона усміхається на фоні моря чи відпочиває на дорогому курорті, то серце починає кров’ю обливатися. Вона така красива, одягнена у брендові речі, сидить за кермом дорогої іномарки. А ми купуємо вбрання на базарі та товари по акції в магазині. Таке життя цікаве та різнобарвне, не те що в нас – сірі будні.
Спершу Вероніка не запрошувала нас у гості, адже були певні труднощі з документами та громадянством. Потім вона народила другу дитину і вирішила сама приїхати до нас в Україну.
Моя сестра була налаштована серйозно, адже вона запропонувала нам також переїхати до них. Однак, мої батьки та батьки чоловіка категорично проти переїзду. Щоразу, коли чують про Італію та життя там, починається великий скандал. З одного боку, я розумію їх – вони тут народилися, виросли та й вік грає роль.
Але що мені тут робити? Я молода, хочу чогось більшого в цьому житті, коли щоразу чую розповіді сестри про Італію. Мені набридло щодня рахувати гроші та жити від зарплати до зарплати. Виправдовуватися перед власницею квартири, що чоловікові знову затримують зарплату. Та і часто бувало таке, що нам ледь вистачало грошей на прожиття. Не хочу брати гроші у своїх батьків, тому що вони зараз живуть на одну пенсію.
Іноді живемо на мої декретні гроші. Тут життя нудне – ми не маємо можливості поїхати закордон, хіба зустрітися з друзями на пікніку та все – ос такий наш відпочинок. Хоча тут, на батьківщині, ми також вважаємося середнім класом. Але нам далеко до такого “середнього” класу, як у нашої сестри.
Ось Вероніка одного дня запропонувала переїхати до них – на перший час будемо жити у них, знайдуть нам роботу, допоможуть з документами та з дитсадком для синочка. Все буде добре у нас.
Свекри у моєї Вероніки дуже чудові. Вони їх постійно підтримували, допомагали у пошуках роботи, гроші часто давали. Навіть дозволили жити в них постійно, коли ще у молодят не було власного будинку.
Звісно, що на початку буде важко – потрібно вчити мову, освіта також грає важливу роль при пошуку потенційної хорошої роботи для мене та чоловіка. Я знаю, що моя сестра бажає мені тільки добра. Однак, вся моя родина відмовляє від цього вчинку, навіть чоловік проти. Також його батьки, які є великими патріотами, але з рожевими окулярами. Постійно вірять у світле майбутнє нашої країни та осуджують тих, хто їде шукати кращої долі на чужині. Свекри давно вже на пенсії, однак через брак коштів все ще працюють, хоча старші за моїх батьків. Інколи думаю, що саме вони намовляють чоловіка проти того, щоб ми переїхали в Італію, бо бояться тут самі залишатися й сина відпускати так далеко. Але ж про них буде піклуватися молодший брат чоловіка, а ми будемо гроші висилати на ліки та продукти.
Мій чоловік готовий хоч завтра їхати закордон тільки тоді, коли у нас грошей як кіт наплакав, а зарплату ще не скоро обіцяють або затримують ще на тиждень-два.
Сумно, що ніхто не хоче мене підтримати. Тільки свекри чують про роботу та можливість переїхати – одразу починають скандалити та повчати. Де народився – там і знадобився – ось такий життєвий девіз.
Я вже не витримую таких докорів та сварок, тому часто плачу. Чоловік інколи заспокоює мене та обіцяє, що скоро наше життя зміниться у кращу сторону, а інколи навпаки – краще жити у злиднях, але не гарувати закордоном, як кріпаки. Але там живе моя сестра! Я впевнена, що вона допоможе нам з роботою та житлом. Та і куди нам пропадати? Гірше, ніж тут, ми не будемо жити.
Як мені вмовити свого чоловіка нарешті відкрити очі на наше життя та переїхати до сестри? Потрібно ризикнути та випробувати долю. Мої батьки тримаються нейтралітету, а свекри тільки й кажуть, які ми погані, бо їдемо геть.
Коли я згадую про фінансові проблеми, то чоловік каже, що влаштується на додаткову роботу чи буде ходити ще на другу зміну на заводі. Але для мене це не вихід, адже тоді в нього не буде часу на родину. А в нас маленький синочок росте.
Зараз у нас є нагода змінити своє життя у кращу сторону! Забути про фінансові проблеми, стару орендовану квартиру та здійснити свої мрії. Не хочу, щоб така ситуація довела нашу родину до розлучення.
Хто правий у цій ситуації? Чи потрібно проміняти батьківщину на краще життя? Потрібно тікати з країни, коли розумієш, що у тебе тут нема кращого майбутнього?
