Свекруха дзвонить всім родичам і близьким, ходить по сусідах, звертається до знайомих і розповідає про те, як ми бідно живемо, і що нам потрібна фінансова допомога, або продуктами, чи речами. Хоча ми живемо нормально, навіть маємо намір купити машину. Це її не хвилює.
Я народилася і виховувалася у сім’ї не надто заможній. Ми ніколи не голодували, але й в розкошах не жили. В юності я почала зустрічатися з хлопцем, який майже в таких же умовах. Ми одружилися і мріяли про те, що обов’язково всього доб’ємося самі.
Перше враження від свекрухи в мене було дуже приємне. Надія Іванівна була досить скромною, я б краще сказала. економною жінкою. Мені здалося, що при сучасному співвідношенні пенсії до цін, це дуже розумно з її боку.
З чоловіком ми зразу вирішили жити окремо. Але свекруха навідувалась до нас час від часу. Я вважала турботою її зауваження щодо невимкненого світла, або пропозиції взяти чужі поношені речі. Я, звісно, відмовлялась. Але мені здавалося, що вона так дбає про мене.
Все змінилося з появою першої дити. Раптом, я зрозуміла, що Надія Іванівна бере надто активну участь в вихованні нашого малюка.
Може це звучить дивно. Але ви просто послухайте як саме вона нам допомагає: дзвонить всім родичам і близьким, ходить по сусідах, звертається до знайомих і розповідає про те, як ми бідно живемо, і що нам потрібна фінансова допомога, або продуктами, чи речами. Хоча ми живемо нормально, навіть маємо намір купити машину. Це свекруху не хвилює.
Мене це дуже принижує, коли люди дзвонять мені, чи пишуть, або зустрічають на вулиці та шкодують нашу сім’ю. Дехто засуджує нас з чоловіком, що ми ледарі, оскільки докотилися до того життя, дехто пропонує якийсь підробіток. Хоча ми обоє працюємо. Я онлайн, а чоловік – в офісі.
Я намагалася поговорити зі свекрухою, але все марно. Вона продовжує носити до нас поношені речі, особливо дитячі. Вдягає дитину у них, я знімаю, рву, викидаю їх. А вона приносить інші та не може зупинитися. Я боюсь, що малюк може підчепити якусь хворобу, хтозна попередніх власників. А вона каже, що вони чисті, попрані.
Чоловікові скаржилася вже не раз. Він все розуміє, але боїться нашкодити маминому здоров’ю скандалами. Я й сама знаю, що людей в такому віці вже не зміниш, хіба обмежити спілкування її з дитиною. Але ж шкода, вона дуже любить внука. Я вирішила потерпіти, поки не станеться якогось дива. Але одного разу, мені мало дах не знесло.
Наш Матвійчик грався в кімнаті. Бачу, гризе якусь нову іграшку. Я швидко забрала її з рота, а потім почала розглядувати. В нас такої ніколи не було. Питаю чоловіка, звідки така іграшка, виглядає старою, а я не пам’ятаю її. Тоді свекруха, яка якраз гостила в нас, каже: “Це я принесла. Правда, гарна іграшка? Люди зараз якісь немудрі такі речі на смітник викидують”.
Я обімліла, а потім змінилася в лиці. Чоловік зрозумів, що я зараз вибухну, тому відвів мене вбік і попросив заспокоїтися. Він пообіцяв, що сам розбереться з мамою. А я поставила ультиматум. Якщо вона хоча б ще якесь лахміття принесе в наш дім, то більше ніколи не переступить його поріг.
Я не знаю як чоловік повпливає на свою вперту маму, але я вже не відступлю від свого рішення.
А як ви думаєте, я права у цій ситуації?
