– Мам, я вже все. Їду додому.
Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню.
– Алло!
На задньому фоні – шум, нецензурна лексика, крики.
– Ти де?
– Скоро буду, чекай.
І кидає трубку.
Передзвонюю. Абонент недоступний.
Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?
Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше.
Далі уява починає малювати дике – вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.
Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в поліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому з Петрівки. Щоб запеленгували телефон. Цікаво, можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?
Вдивляєшся в вікно, в підступ під’їзду, потім знову в вікно. Де ж він? Телефон не випускаєш з рук. Дзвінок. Потім знову. Недоступний абонент. Чекаєш 20 хвилин, час ніби сповільнився.
Натягуєш джинси. Светр. Береш паспорт. Ключі. Метаєшся по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як у воду канув. Зриваєш з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зривали з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Здалося мені це ліжко! Ніколи, ніколи, ніколи більше не буду сварити на нього. Синочку, синочку.
Дзвонить домофон.
– Так?
– Французький іноземний легіон вітає вас!
– Ти де був???
– Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.
Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері.
– Уб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю.
Виходить з ліфта. Двометровий здоровань. Важкий рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена.
– Ти де був?
– Мам, я вирішив на додатковий урок з історії залишитися.
– А попередити не міг?
– Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав.
– А смс надіслати? Щоб я не хвилювалася?
– Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися!
– Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся!
– А, це алкоголіки на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.
Стоїш, хапаєш ротом повітря.
– Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко.
Посмішка у нього моя. І мого батька.
Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою 50 гривень. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі.
– Мамочко, це тобі.
Це мені, так. Мені, моє, про мене.
Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так.
Як ви реагуєте на те, коли у вашої дитини відключений мобільний телефон?