У нас щаслива сім’я: мама, тато, я і мій молодший брат Антон.
Одного разу Антон прийшов зі школи і приніс додому жовтий красивий собачий нашийник. Він був абсолютно новий, пахнув шкірою і магазином. На ньому висіла і заводська бирка.
Мама відразу все зрозуміла.
– Антон, цього ніколи не буде! Я не дозволю привести в будинок собаку! Це не обговорюється.
В кімнату зайшов батько.
– Що тут відбувається?
– Антон купив нашийник для собаки, – пояснив я.
– Так, – задумався тато. – Де ти взяв гроші? – Батько подивився на Антона.
– Я накопичив. Кожен день, коли ви давали мені кишенькові гроші в школу, я потроху відкладав і через три місяці зміг зібрати потрібну суму.
– Все ясно, – розвела руками мама.
Антон пішов до своєї кімнати і повісив нашийник на цвях над ліжком замість нашого сімейного фото. Розмову перехопив тато:
– Значить наш молодший син має секрети від нас. Він уже три місяці мріє про собаку, зібрав грошей їй на нашийник, а ми про це нічого не знаємо.
Не знаю, куди вів батько, але я теж вирішив не мовчати:
– І я, і я мрію про собаку … давно … другий тиждень …
Я збрехав. Не про собаку, звичайно, а про два тижні. Насправді, я мрію про нього все своє життя, але це не я наполегливо економив і відкладав гроші. Брата підставити не зміг, тому довелося збрехати.
– От і добре. Мріяти треба, це не зашкодить, – підсумувала мама.
Вона пішла на кухню займатися своїми справами, а ми з братом пішли в кімнату робити уроки. Час від часу ми відволікалися від книг і дивилися на нашийник на стіні. Кожен мріяв про своє, а потім ми знову занурювалися в навчання.
– У травні було тридцять днів? – запитав я, проте брат ніяк не відреагував. – Ні, тридцять один. Якщо підрахувати, то виходить, що ти мрієш про собаку вже дев’яносто два дні. Нічого собі…
– Так, – зітхнув Антон.
– А якщо до твоїх днів додати ще й мої, виходить сто шістнадцять днів спільної мрії.
– Так, загальної, але нездійсненної, – ще сильніше зітхнув брат.
– Так, – засумував батько. Він допомагав нам з уроками, тому чув усю нашу розмову. – Мрія, якій не судилося здійснитися … Але зачекайте … Так не буває. Якщо мрія вірна, то вона обов’язково збудеться. Саме так, так, – заспокоїв себе тато.
На вихідні, коли ми прокинулися з братом вранці, мама як завжди приготувала чай з тостами. Батько з нами не снідав. Коли ми запитали маму куди він подівся, то вона відповіла, що не знає, але пішов він зовсім рано.
Ближче до обіду, коли ми з Антоном збиралися поганяти футбол у дворі, з’явився тато. Тільки він переступив поріг будинку, відразу покликав усіх нас в коридор. Тато стояв усміхнений, задоволений, а в руках тримав невелику коробку.
– Ось, це вам, діти! – після таких слів батько почав посміхатися ще більше.
Ми з Антоном кинулися до коробки, але обидва вже знали, що, а точніше хто всередині. Антон розкрив коробку і вийняв з неї дуже милого, маленького, рудого, пухнастого цуценятка. Він був як з картинки. Тато навіть бантик червоний не забув прив’язати.
– Ура!!! – не втримався я. Це ж виходить, що ми втрьох мріяли про собаку сорок чотири роки, три місяці і 12 днів. Ну це не враховуючи сьогоднішнього дня. Ось це мрія, це я розумію!
– Вчотирьох … – тихо сказала мама і витягла з тумби новеньку собачу миску і поїлку.
Яка мрія у вас була в дитинстві? Чи здійснилася вона?
