З Іваном я познайомилась, коли була в процесі розлучення з чоловіком. Ми прожили разом 13 незабутніх років, за що я не перестану йому дякувати. Він полюбив моїх сина і дочку як рідних.
Та не завжди у нас було все гладко. Якось чоловіка скоротили з роботи, то основний дохід приносила я. Вистачало лиш заплатити комунальні послуги й на продукти, але і тому були вдячні. Ніколи я не почула у свою сторону, що йому зі мною погано жити чи щось в тому роді. Ми вміли підтримати один одного і це давало нам сили рухатися вперед.
А за кілька місяців чоловіку запропонували солідну вакансію. Ми тоді страшенно раділи й впевнено будували плани на майбутнє. Навіть змогли взяти машину в кредит.
Через рік відійшли у вічність батьки Івана. У нього ще був молодший брат і постало питання поділу майна. Та чоловік довго не думав. Сказав, що нехай усе забирає собі, бо у нього життя важче.
Моя мати не погоджувалась з цим і часто мені докучала, щоб я переконала Івана хоч на щось. А мова була про двокімнатну квартиру, гараж і машину. Я теж думала, що нам би копійчина не була зайвою, але надокучати чоловікові не стала, це його справа.
Брат ніби тільки зрадів від того. Пішов до нотаріуса оформляти спадщину. Наші ж діти виросли. Дочка вже мала свою сім’ю і жила в чоловіка, а син недавно приніс диплом з вищою освітою. У нього теж романтичні стосунки з’явилися. То ми собі так і жили, не бідували, бо Івана підвищили.
Потім і моїх батьків не стало. Рік за роком заснули вічним сном. І залишили мені з братом чимало. Ми вже дружньо обговорили й поділили все майже навпіл, а мій чоловік завівся йди до нотаріуса і все оформляти на себе.
Нам батьки лишили дачу, банківський рахунок і квартиру. Дачу мама давно хотіла переписати на мою дочку, то ми так і зробили. Квартиру з братом продали й поділили гроші, а рахунок він забрав собі. Це цілком справедливо, бо ж дача на мою дочку.
Дочка хотіла власний будинок будувати, то виставила оголошення про продаж дачі. А брат вчинив благородно, гроші з рахунку виділив на будівництво. Ми завжди були як найкращі друзі й знали, що ніколи не буде підстави з мого чи його боку. А на старості років і прихистили б його в разі чогось. Просто йому стільки грошей було не потрібно, а свою родину він любив і хотів якнайкраще.
А з Іваном у нас вперше розгорілися конфлікти. Він почав запевняти, що моєю є і частина рахунку і гроші за продаж дачі. Я намагалася йому пояснити, що ми з братом все чесно поділили, але він не слухав.
– Я не лізла до твоєї спадщини, ти розпоряджався нею як хотів. То май до мене повагу і перестань сваритися через це. Я не збираюся відбирати гроші від дочки й брата, ми діяли за згодою усіх сторін. І ми тоді навіть гірше жили ніж зараз! Май совість!
Івана це зачепило. Мовляв, якщо не слухаю його порад, тоді він мені й не потрібен. Почав мені погрожувати розлученням. І чому ж він так зі мною? Як йому донести, що такі поради мені не підходять? Я ж не вказувала йому як робити з його спадком.
Що мені робити?
