Минуло вже 12 років відтоді, як не стало Юлі. А я все одно не міг відпустити той день. Здавалось, життя йде, мені вже тридцять, я живу в місті, працюю, а всередині все стоїть на місці.
Ми з Юлею були зовсім молоді, по вісімнадцять. Вона загинула на морі, і після того я ніби теж частину себе там залишив. Щороку приїжджав у село, де все почалося, і кидав у море пляшку з листом для неї.
Цього разу я теж приїхав на вихідні до мами. І допомогти по господарству, і знову піти до моря. Мама, як завжди, все розуміла без слів, але говорила по-своєму.
— Дивися себе хоч бережи, — буркнула вона, коли я вранці вийшов з дому.
Я давно звик до її характеру. Саме через нього колись і поїхав із дому рано. А після смерті Юлі мені ще й її рідні прямо казали, що це я винен.
Повернувся я з берега мовчазний. Мама тільки глянула й спитала:
— Ну що, прогулявся?
— Прогулявся, — коротко відповів я і пішов у кімнату.
На ранок я відкрив вікно і завмер. На підвіконні лежав конверт. Усередині була записка: «Ти ні в чому не винен, Андрію. Живи своїм життям».
У мене руки затрусилися. Перша думка була, що це мама вирішила так пожартувати. Я спитав прямо, але вона тільки насупилась:
— Андрійку, годі. Пий каву і йди в сарай дрова рубати. Приїхав допомагати — допомагай.
Я весь день був у роботі, але думки не відпускали. Нарубав дров, полив сад, прополов грядки. А ввечері, коли вже сонце сідало, побачив між деревами високу дівчину з рудим волоссям.
У мене аж серце впало.
— Юля… — прошепотів я.
Та коли вона підійшла ближче, я побачив, що це Марійка, молодша сестра Юлі. Вона дуже змінилася і стала страшенно схожа на сестру.
— Привіт, Андрію. Це я, — сказала вона.
— Це ти залишила записку? — одразу спитав я.
— Я, — тихо відповіла вона. — Просто треба було щось зробити.
Ми стояли в саду, і Марійка раптом почала говорити те, чого я зовсім не чекав.
— Після Юлі ми всі тебе ненавиділи. Я теж. Бо мама весь час повторювала, що це через тебе. Але рік тому я знайшла Юлин щоденник. Вона там писала, як сильно тебе любила.
Я не хотів цього слухати. Мені було важко навіть дихати.
— Не треба, Марійко.
— Ні, треба, — сказала вона. — Тобі ніби зручно жити в цьому горі. Ти приїжджаєш, кидаєш свої листи в море і мучиш і себе, і всіх нас.
Я аж обернувся до неї.
— Що ти таке кажеш?
— Правду, — відповіла вона. — Юля перед смертю хотіла з тобою помиритися. Після вашої сварки.
Тоді я згадав ту дурну історію. Юля приревнувала мене до нашої однокласниці Олі. А я ж ні на кого, крім Юлі, не дивився.
І тут Марійка заплакала.
— Це я збрехала їй, що бачила тебе з Олею. Мені було 12 років, я ревнувала сестру до тебе. А потім зізналася. Юля не образилась. Вона написала тобі листа і хотіла покликати на побачення до моря.
Я тільки й зміг сказати:
— Я не отримував жодного листа.
У цей момент за спиною Марійки з’явилася моя мама з мискою яєць у руках. І як різоне словами:
— Оце так. Одну на той світ спровадив, тепер за другою взявся?
Я тоді мало не провалився крізь землю.
— Мамо, замовкни! — сказав я.
Марійка тільки похитала головою:
— Договоримо пізніше. Ти подумай над тим, що я сказала.
Коли вона пішла, мене наче вдарило. А що, як той лист справді був? І що, як мама його сховала? Я зайшов у хату і став чекати її на кухні.
Вона зайшла, сіла, почала щось говорити, а я вже не витримав.
— Мамо, ти сховала від мене листа Юлі?
Вона так здригнулася, що перекинула чашку з чаєм. І я одразу все зрозумів. Мама довго мовчала, а потім раптом заплакала.
— Так, сховала, — сказала вона. — Я знала, що ви хочете поїхати в місто. Я боялася залишитися сама. Не віддала тобі листа. А вранці Юлю знайшли… І я 12 років жила з цим.
Я дивився на неї і не знав, що відчувати. Злість, біль, жаль — усе змішалося. А вона плакала й повторювала:
— І ти не винен, синку. І я не знаю, як із цим жити.
Я вперше за багато років обійняв маму. Не тому, що все пробачив одразу. Просто побачив, що вона теж весь цей час жила зі своєю провиною.
Потім я вийшов надвір. Було темно, небо все в зірках. За хвилину поруч стала Марійка.
— Ну що? — спитала вона.
— Мама зізналася, — відповів я. — Вона сховала той лист.
Ми стояли мовчки й дивилися в небо.
— Виходить, ми всі себе мучили ці роки, — тихо сказала Марійка.
— Виходить, так, — відповів я.
І раптом я відчув дивне полегшення. Ніби тягар, який я носив 12 років, хоч трохи став меншим. Але разом із тим з’явилося інше питання: чи можна після такого справді почати жити далі?
Як ви думаєте, чи зміг би хтось на моєму місці пробачити матір і нарешті відпустити минуле?
