Домив посуд після поминок і підтер підлогу, сусідські баби нарешті пішли додому. На лавці біля столу, де недавно їли і пили за упокій раби Анни, самотньо сидів новоспечений вдівець. Він був старий, але все ще був міцний і бадьорий, і тому баби, йдучи з його будинку, подейкували і ворожили – чи одружиться старий чи ні, а якщо одружується, то з ким? В їхньому селі було багато вдів, і кожна вважала, що саме вона йому підійде.
Рудий жирний кіт, улюбленець покійної, вже вкотре підходив до старого, терся об його ноги і ображено відходив до печі. Його глиняна миска, зазвичай повна молока, знову виявилася порожньою, і до того ж вже два дні м’яка долоня господаря жодного разу не гладила його по пухнастих боках. Це було так прикро і незвично.
Пересиливши втому, вдівець встав і підійшов до вікна. Витягнувши шию, він напружено дивився в бік хвіртки, йому весь час здавалося, що ось ще трохи, і в кімнату увійде дружина. Він так цього чекав і бажав, що абсолютно ясно і чітко почув її голос, її говір, вона говорила, що вже давно пора корову доїти. Від такого бажаного міражу серце старого гулко застукало, він кинувся до дверей і з силою їх відчинив. Важко дихаючи, Архип озирнувся – двір був абсолютно порожній. Тремтячими руками він запалив цигарку і буквально осів на сходинку ганку – ніхто тепер на нього не буде бурчати за те, що він багато курить, і нікому до нього більше діла немає.
Згорбившись і не помічаючи попіл, що падає під ноги, Архип задумався про свою дружину. Дружина його, Анна, була характерна і сувора баба, з нею і в сільраді не сварились ніколи. Всі його Анну боялися, але тільки не він. Коли вона шуміла, у справі або за звичкою, Архип курив і мовчав, а іноді починав співати. Співав: «Чарівні очі, навіщо погубили ви мене», – і Анна одразу починала сміятися. Пісня бентежила і майже завжди заспокоювала дружину. Докуривши і кинувши недопалок в бляшанку, він слідом розкурив іншу. Анна його не завжди була агресивною і суворою, характер її зіпсувався після того, як вони поховали сина. На похоронах її відливали водою, але, глянувши на труну, вона одразу падала без свідомості. Перші дні вона ночувала у сина на могилі. Вже він умовляв її і навіть стояв на колінах – вона все одно не йшла від могильного пагорба.
Час минав, і стало трохи легше, принаймні, він уже не бачив кожен день її сліз. Замість цього вона починала на всіх кричати. Кричати вона могла пронизливо, голосно і сердито, і при цьому обличчя її біліло як сніг. Піднявшись зі сходинок, Архип поплентався до хати, йому раптом дуже сильно захотілося думати про неї, згадувати її, стару і молоду. Ворушачи губами і бровами, Архип став посилено вважати, скільки ж вони прожили разом років, вийшло багато – понад півстоліття! Несподівано для себе він побачив її зовсім молодою, вірніше, дуже юною – не більше сімнадцяти років, з точеними білими руками, тонкою талією і довгою русявою косою. Від такого щедрого подарунка пам’яті старий буквально завмер, боячись ненароком моргнути, щоб не прогнати дивне враження.
Він чітко, до дрібниць згадав своє довге залицяння за нею і ще страх, що вона візьме і прожене його, а заміж вийде за Петра, який впадав за нею, як і він. Той пронизливий страх, пережитий ним півстоліття назад, згадався так реально і живо, що у нього заболіла душа. Він глухо застогнав. Незрозуміло звідки на нього повіяло ароматом яблук, старий озирнувся по сторонах, він добре знав цей запах – так пахла вона, його дружина. Пам’ять послужливо являла йому все нові, давно забуті події, немов бажаючи влаштувати йому небувалий бенкет солодких відчуттів. Черга їх змінювалася, і він, завмираючи, потопав у цих спогадах. Ось він, довготелесий і худий, в штопаній синій фуфайці бігає по двору, Слабовільно закриваючи руками вуха, щоб не чути болісних криків дружини, яка народжує. Вона кричить так, що у нього від жалості стає дибки волосся!
Потім йому згадалося її рум’яне, зовсім щасливе обличчя з опущеними, такими густими і довгими віями, яких він більше вже ніколи і ні в кого не бачив. Вона годувала немовля і так дивилася на цю крихітну людину, що він її приревнував!
День підійшов до заходу, погляд Архипа впав на склянку з водою, прикриту шматком хліба. Щоб не бачити його, похитуючись з боку в бік, ніби п’яний, старий увійшов до кімнати, де вони зовсім недавно спали з дружиною, кімната була порожня. Архип тупо втупився на все ще закрите простирадлом трюмо і тільки тут всім своїм єством повністю усвідомив – дружини більше немає! З прочинених дверцят старої шафи визирав краєчок її сукні. Не цілком розуміючи своїх дій, вдівець почав перебирати плечики, на яких сиротливо висіли сукні дружини, і вони пахли тією, яка вже ніколи до цих речей НЕ доторкнеться.
«Аня! – покликав старий, – Аня!», – і зарився обличчям в складки чорної сукні. Минуло пів години або більше, а він все не міг випустити її з рук, ніби вона була незримою останньою ниткою, яка пов’язувала їх. Плаття було зовсім старе, з в’язаним, пожовклим від часу комірцем, і він добре пам’ятав його, в ньому вона ховала їх єдиного сина. Так, саме після тієї біди дружина абсолютно змінилася, ставши з веселої, пустотливої жінки, агресивною, крикливою і вічно невдоволеною бабою. Сусідки не дружили з нею, вірніше, не розуміли, а він її розумів і завжди шкодував. Рипнули вхідні двері, і Архип почув, як його покликала Анастасія, їх сусідка і його дружини перший ворог. Вони вічно сварилися, ображаючи один одного, а тепер ось Анастасія так сміливо і впевнено увійшла в їх будинок, увійшла так, як ніби знала, що тепер вона буде тут всьому голова.
«Чуєш, Архип, ти чого без світла сидиш? А я тут зайшла спитати, що ти будеш з коровою робити? Тобі ж одному багато не треба, чи ти ще раз хочеш одружитися?»
Архип розумів цей закличний сміх, і цей сміх його дратував. “А що? – продовжувала вона. – Ти ще мужик хоч куди, і ми б з тобою були дуже славною парою. Анька твоя, справа минула, надто вже горлата була, ти, мабуть, радий, що тепер в спокої поживеш?»
Архип відірвав руки від чорної сукні, ноги його не слухали, але він все ж підійшов до Анастасії і, взявши її за кістляві плечі, підштовхнув до дверей. Та, мабуть, хотіла обуритися, але не стала, щось у виразі обличчя вдівця підказувало їй, що краще мовчати і бігти. Тікати з цього будинку, де людина має такі божевільні очі.
Він довго плакав, перш ніж заснути. Але навіть уві сні все його тіло здригалося, і він важко стогнав і зітхав. Цілий світ, та й ніхто в цьому величезному світі не зможе ніколи замінити йому вічно втомлену і сердиту, його невимовно дорогу втрату – дружину …
Вас розчулила ця історія?
