Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі, який схожий на циганський.
– Навіщо я пішла до ворожки, – гарячково думала я, – ось навіщо, сама б розібралася.
– Сама ти Олександра, не розібралася б, – несподівано промовила ворожка, зловісним голосом, – тобі явно потрібна допомога і від моїх духів в тому числі.
– Ви знаєте моє ім’я? – здивувалася я.
– Я багато про тебе знаю, Олександра, – уточнила ворожка.
– Не слухай чоловіка, роби як підказує серце, – сказала ворожка, – чоловік твій сам все зрозуміє, все буде добре, сили світу тобі допоможуть, благородну справу, ти Олександра, задумала.
Я задумливо кивнула головою.
– А? – хотіла було запитати я.
– Все йди, більше нічого не скажу, все скоро сама дізнаєшся, – перебила мене циганка.
Я вийшла з дому, де жила ворожка і пішла по весняній вулиці, із задоволенням підставляючи обличчя ласкавому весняному вітерцю.
Ноги самі привели мене до трохи похмурого будинку. Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже всі знають, тому ніхто і не зупиняє.
Зайшла в групу до трирічних малюків, до мене відразу кинулися двоє, хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається. Звикли вже, бідні дітки.
Я присіла навпочіпки і Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка послідувала прикладу брата.
– Саша, ти за нами прийшла, – трохи шепелявлячи, запитала Ксюша.
– Так, – видихнула я.
– Але після вихідних, мені доведеться привести вас назад, – сумно додала я.
– Ми знаємо, – серйозно додав Вася.
Ходімо одягатися? – запропонувала я.
Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Ксюша йшли підстрибом попереду мене. А я брела за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому.
Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку, «Саша, я у відрядження на добу, тобі не зміг додзвонитися». Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка.
– Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно, – подумала я.
Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося це прийшла свекруха. Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку усиновити.
– І хто це у нас? – цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна.
– Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, – вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху.
– От і добре, – сказала свекруха, – діти, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є.
Діти радісно закивали головами.
– Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, – сказала свекруха.
Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас.
Вдома у свекрухи, ми всі поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками.
Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.
– Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? – запитала свекруха.
– Так, – тихо сказала я і опустила голову.
– А Міша, що говорить?
– Він думає, що це відповідальність і поки що боїться, а мені їх шкода, Вася з Ксюшею не можуть чекати, вони і так вже рік в дитбудинку.
– Я підтримую твоє рішення, вони чудові дітлахи, не бійся, якщо що допоможу умовити Мішу, – сказала свекруха.
Я здивовано дивилася на неї.
– Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але зате, якщо все правильно зробити і правильно виховати, цілком хороша людина вийде, – сказала свекруха.
– Що? – не зрозуміла я.
– Міша, мій син, твій чоловік, з дитбудинку, я усиновила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за огорожею на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла – це мій син. – пояснила свекруха.
Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха.
– Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, – сказала свекруха, – не переживай він хороший хлопець, прийме дітей як рідних.
Я згідно кивнула головою. Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому і я відчувала себе щасливою.
У неділю приїхав Міша, він, звичайно, здивувався, що у нас вдома діти, але почав з ними грати. Я пішла готувати вечерю, і випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку.
Через два місяці Вася і Ксюша почали жити з нами, Міша, і правда, прийняв їх як рідних дітей.
А Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом, таким чудовим онукам.
Що ви думаєте про таке рішення молодої сім’ї?
