Проїжджаючи повз цей маленький базарчик, я весь час зупинявся. На самій околиці міста стояли бетонні столики під навісом. Там продавали те, що вдавалося зібрати в лісі і всілякі соління та варення. Ось туди я і під’їжджав за горішками, які продавала бабуся.
Горішки були акуратно розкладені по пакетиках, баночках і купках. А поруч з нею на столі сидів справжнісінький кіт-велетень. Величезний, якогось сіро коричневого кольору і спокійним поглядом чорних, як смола очей. Шерсть кота стирчала, як у їжачка в усі сторони і була такої товщини, що нагадував він маленьке ведмежа.
Але цього мало. Столик бабусі був найостаннішим в цьому недовгому ряду, тобто найбільш ближнім до дерев. І я неодноразово був свідком, як з одного з них спускалися три білочки. Заскочивши на бабусин столик, вони швиденько починали красти у неї горішки. Напихали за щоки і притискаючи лапками до себе все що можна забрати, вони тікали.
Правда, попередньо перед цим кожна норовила смикнути кота за хвіст або шерсть на спині. Бабулька всього цього не бачила. Вона по дивній випадковості весь час якраз в цю секунду відволікалася на щось дуже важливе. Кіт же просто дивився на білок, але ніяк не реагував на їх витівки.
– Бабуся. Бабуся, звичайно говорив я. Знову білки у вас горіхи крадуть.
Бабуся посміхалася і пояснювалася.
– Не крадуть вони, синку. Вони їдять. І доклала в спустошені купки те, що білки забрали.
Кіт зсунувши брови сердито спостерігав за всім цим, але навіть не рушив з місця.
– Поганий у вас охоронець, відповідав я і кивав на пухнастого красеня.
– Не охоронець він, відповідала бабуся. Друг він їх. Не повіриш, синку. Адже вони, коли він кошеням зовсім малим був, привели його з лісу до мене прямо ось сюди. Як він там опинився, Богу одному відомо. Але ось те, що вижив він тільки завдяки цій ось трійці і вона кивнула на білок, які розвелися біля дерев, це точно.
Так що не охоронець він мені, а мій друг, простягнувши руку зі старими сухенькими пальцями гладила спину кота. Він блаженно закривав очі і тихенько мугикав.
Я полюбив ці недовгі і неспішні розмови, і звик уже до бабусиних горішків, і до білок – злодійок, кота-велетня. Купував я завжди багато горіхів і платив по максимуму. Потім, від’їхавши трохи далі, щоб бабуся не ображалася, зупинявся і висипав всі горіхи на годівниці, розставлені чи то для білок, чи то для птахів. Ну, не люблю я горіхи. Така справа.
А ось недавно після невеликої перерви, прихворів я трохи, застудився, приїхав я на базарчик і не застав бабусю.
Зате на столику сидів кіт і його вигляд налякав мене. Він страшно схуд, і колись зовсім розкішна шерсть вкрилася грудками. Поруч з ним гралися три білочки. Вони весь час смикали кота.
Я підійшов до одного зі столиків, де ще одна старенька продавала гриби і ягоди і поцікавився щодо бабусі, яка продавала горіхи.
Важко зітхнувши продавчиня пояснила мені, що бабуся захворіла і померла. Пару днів тому поховали. А ось її кіт, і вона показала на сидячого на прилавку кота, так і живе тепер тут. Намагалася я його забрати додому, але не йде він. Сидить ось тут цілодобово і білки біля нього.
-Так ви не хвилюйтеся, заспокоювала вона мене. Ми підгодовуємо їх усіх.
Я подякував їй і пішов до прилавка. Кіт подивився на мене байдужим поглядом і відвернувся. Мабуть, не впізнав. А ось білочки, як раз пожвавилися, вони стрибали прямо біля моїх рук і смикали мене за рукав плаща. Я не міг зрозуміти, що вони хотіли, адже зовсім поруч з ними була пристойна купка горіхів, насипана жалісливою продавчинею грибів.
Подивившись трохи на їх стрибки, я звернувся до кота.
-Ну що, друже, вистачить може тут сидіти. Ходімо до мене. У мене може і не так весело як тут, але одне можу точно пообіцяти, що не кину тебе.
Кіт не реагував і дивився в бік, і тоді я обережно простягнув руку і погладив брудну шерсть. І раптом до мене повернулись очі повні страждання і сліз, кіт тихенько мугикнув і притулився до моєї руки своєї великою головою.
– Ах ти бідолаха, сказав я і взяв його на руки поніс до машини. А посадивши на переднє сидіння поруч зі мною, я озирнувся.
Трійця білочок забралася по стовпах на самий дах і, стоячи на краю спостерігала за мною.
Не знаю навіщо, але я помахав їм піднявши праву руку вгору.
І можете мені звичайно не вірити, пані та панове, але на одну секунду мені здалося, що вони теж дружно підняли вгору праві лапки і помахали мені у відповідь. А потім, як маленькі горішки вони посипалися вниз і помчали в бік лісу.
Напевно, схвалили те, що кіт їде до мене додому подумав я, і сівши за кермо поїхав. І тільки тут зрозумів, що так і не запитав як звуть мого нового друга.
Тому я назвав його сам – Велетень. Він не заперечує.
Давно вже знову відросла його розкішна шерсть і він тепер повновладний господар у домі. Але іноді я застаю його сидячим на підвіконні і мені здається…
Мені здається, що я бачив силуети трьох білочок. Але я відмахувався. Що за дурниці, чесне слово. Звідки білки могли дізнатися, де тепер живе їхній улюблений кіт?
Вам сподобалася ця історія?
