Ах, як вона раділа! Ольга Петрівна, зовсім недавно пішла на заслужений відпочинок, кожен день переглядала оголошення про продаж будиночків з ділянкою. Будиночки, звичайно, продавалися, але вона шукала не найдорожчий. Кредит брати не хотілося, а накопичена за останні три роки сума не дотягувала до для шикарного дому.
Запропонувала сусідам по комуналці, де вона проживала, свою кімнату, а вони із задоволенням купили. Гроші, звичайно, теж невеликі, але краще так, ніж зовсім нічого. Будиночок незабаром знайшла, який і хотіла – маленький, але зате з пічкою. І навіть банька є. Ділянка крайня, біля самого лісу і ялинові лапи в сніговій шубі звисають по-хазяйськи через паркан. Заселилася відразу ж, на початку грудня.
Не злякало, що ділянка занесена снігом вище коліна, що дачне селище вже значно спорожніло. Головне – дорога є, є своя машина, а з настанням ранніх зимових сутінків в декількох будинках все-таки спалахує світло. Ці освітлені вікна, розчищені від снігу доріжки, дим з труби, гавкіт собак радували Ольгу – поруч люди. А ось сусідня ділянка була порожня.
– Напевно господарі навесні приїдуть, – думала Ольга, роздивляючись доглянуту, пофарбовану блакитною фарбою будову.
Коли будинок від тепла пічки досить прогрівся, Ольга почала наводити порядок і затишок. Купила красиві шпалери і за три дні перетворила кухню і дві кімнатки. Не поспішаючи, із задоволенням підбирала тюль і штори на вікна, скатертину на столик, доріжки на підлогу. Розставляла на полицях прозорі баночки з крупою, з цукром, з квасолею. Заповнила велику вазу з зеленого скла фруктами. Улюблені книги зайняли невелику книжкову шафу. Вибрала в магазині яскравий чайний сервіз і такі ж тарілки, затишний торшер і бра. А ще купила багато різних за розміром яскравих махрових рушників.
Щоранку Ольга Петрівна прокидалася і говорила собі:
– Як же я щаслива у своєму маленькому будинку. У комуналці у неї були непогані сусіди, але загальна ванна, туалет, кухня – не дають затишку, доводилося підлаштовуватися під чужий ритм життя.
А тут, в затишному будиночку, вона вперше відчула себе повністю спокійною і щасливою. І навіть рано прокинувшись, не хотілося повалятися в ліжку, тому що не терпілося на своїй затишній кухні зварити в мідній турці візерунками улюблений напій – каву з корицею, додати до неї в красиву чашку вершки і пити її, смакуючи маленькими ковточками, дивлячись в вікно на засніжений двір.
Потім, тепло вдягнувшись, виходила чистити доріжки і милувалася спритними білками, які із задоволенням розбирали частування з годівниці, підвішеної на ялинову лапу: горіхи, насіння, сухофрукти. З посмішкою спостерігаючи за рудими звірками, Ольга знову ловила себе на думці: як же чудово жити у своєму будинку, мати свою ділянку, де тільки ти господиня.
Ближче до кінця грудня вдарили морози. Невідомий художник розмалював вікна, розкидав по заметах іскристі алмази, кожну гілочку одягнув в шубку з інею. Сніг хрустів під ногами, немов крохмаль, з якого в дитинстві мама варила журавлинний кисіль. Ось в такий морозний день на ділянці Ольги з’явився кіт. Він скромно сидів біля хвіртки, ніби чекав запрошення. Весь в інеї, замерзлий, худий.
– Привіт, малий! Проходь, не соромся, тут тебе ніхто не скривдить, – покликала Ольга Петрівна гостя. Він слухняно потопав за господинею в будинок. Не відмовився ні від курячого супу, ні від вермішелі. Заглянув Ользі в очі так, ніби запитав: – А залишитися можна? Вона погладила його зі словами: – Якщо ти нічий, то залишайся. Будеш Митрофан. І мені веселіше. Митрофан проспав до вечора біля теплої грубки, повечеряв і попросився на вулицю. Ольга випустила кота і зайнялася справами. Періодично визирала у двір – кота не було. Мороз міцнішав.
– Може у кота є господарі? Просто в гості заходив? – говорила вона собі. Коли в останній раз вирішила перевірити, чи не повернувся Митрофан, очам не повірила! На ґанку, крім Митрофана сиділи ще чотири кошеня! Різномасті, худі, облізлі, засніжені.
– Ну, заходьте, гості дорогі, – запросила Ольга. – Що з вами робити? Митрофан, я сподіваюся ти всіх зібрав?
Було зрозуміло, що це кинуті і нікому не потрібні кошенята. Такі завжди є на дачах, залишені, кинуті на самовиживання. Швидше за все малеча прибилася до дорослого кота, а він допомагав їм вижити: пташок і мишей ловив. Але мороз, що посилюється, змусив нещасних йти до людей. Ольга Петрівна вилила залишки супу в миску і всі четверо взялися до їжі. Митрофан втомлено прикривши очі сидів поруч. Ольга принесла до грубки коробку і рішучим голосом пояснила:
– Так, хлопці, сьогодні ночуєте тут, а завтра топимо баню, миємося, обробляємося і тоді подивимося. Може навіть на дивані дозволю спати. Митрофан не змусив себе довго вмовляти, затягнув найдрібніше кошеня в коробку, інші забралися самостійно.
… Кошенята спали. У грубці догорали останні вугілля, віддаючи спекотне тепло гостинному будинку. Ольга Петрівна сиділа біля столу і плакала: це ж діти, їм по 6 – 8 місяців. Хребет і ребра можна без рентгена дивитися, хвостики немов щурячі. Один чорний, один рудий і два сірих. І всі замурзані, як ніби в печі жили.
Рано вранці Ольга була вже в місті. Записала всі рекомендації ветеринара на листочок: як годувати, чим обробити, дози. Закупила різної крупи, м’яса, ряжанку і мисочки різних кольорів. Повернувшись додому протопила баню і всіх п’ятьох, одного за іншим обробила і намилила. Варила кашу з фаршем, годувала по годинах, весь інший час кошенята спали, сил набиралися. Митрофан теж спав, напевно зняв з себе відповідальність за чужі життя, розслабився. В туалет ходили на вулицю шнурочком, малеча не відставала від «татка» ні на крок.
Ольга Петрівна незабаром теж заспокоїлася: їли всі добре, не хворіли, а вага згодом набереться. Ось через чотири дні вже Новий рік, пора до свята готуватися, треба ялинку нарядити, гірлянди розвісити. А ще у неї дід Мороз є, який пісеньку про ялинку співає. Треба тільки кнопочку натиснути і він тобі обов’язково заспіває.
Ніщо в світі не трапляється просто так, все для чогось потрібно.
Я та сама сусідка з блакитного будиночка. Уже серпень. Я варю малинове варення і дивлюся у вікно. На сусідній ділянці Ольга Петрівна ходить навколо яблуні, збирає стиглі плоди в кошик. На ґанку лежать п’ять красенів-котів. А я дивлюся і думаю: може мені залишитися зимувати на дачі?
