Тоді Віра збиралася на весілля до своєї похресниці Марічки. З її мамою Іванкою вона познайомилася ще у школі та були найкращими подругами. Правда, Іванка давно вже вийшла заміж та дітей народила, а ось Вірі так не пощастило. У свої 45 має велику квартиру, хорошу роботу та машину. Але хотіла відчути той родинний затишок й навіть трішки заздрила подрузі, що у неї є сім’я. Вже почала думати, що ніколи не зустріне своє кохання.
Віра зробила собі укладку та макіяж. “Ох, і куди ділися ті 20 років?” – подумала жінка. Хоча колеги та друзі казали, що їй максимум 35 – струнка фігура, приваблива зовнішність. Та навіть сивого волосся чи зморшок у неї не було. З одного боку, вона так чекала на це свято. Аж плакала від щастя, коли Марічка надіслала запрошення. Але потім згадала, що там всі будуть парами, тільки от вона прийде сама. Але нічого, це ж рідна похресниця!
Пам’ятає, як того дня Іванка повідомила подрузі, що вагітна:
– Але я хочу, щоб тільки ти була хрещеною матір’ю для доні. І не смій відмовлятися, адже ображуся!
– Чому саме я?
– Хочу, щоб моя донька була такою ж гарною та розумною, як її хрещена.
Марічка виросла справжньою красунею. У неї з Вірою були однакові смаки у фільмах, музиці та одязі. Деякі знайомі думали, що Віра насправді мама дівчинки. Декілька років тому Марія виграла грант на навчання в Штатах, там і познайомилася зі своїм чоловіком Алексом. Його так зацікавили українські традиції, то він перший запропонував зіграти весілля на батьківщині дівчини. Ще й запросив всіх родичів з Америки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Ох, як я маю її благословити на щасливе та довге подружнє життя, якщо у 45 не маю ні чоловіка, ні дітей? – бідкалася Віра.
– Припини, подруго. От побачиш, що ти скоро знайдеш своє щастя. Адже ніколи не пізно. – заспокоювала її Іванка.
Вони приїхали у великий ресторан за містом. Марічка посадила хрещену за один стіл з родиною чоловіка:
– Тітко Віро, познайомтеся з Джеком – дядько мого Алекса. Вони прилетіли до нас з Нью-Йорка. Ви ж так чудово розмовляєте англійською. Будь ласка, зможете побути для них перекладачем?
– З радістю, донечко! Не турбуйся про гостей, я про все подбаю.
Того вечора вона розмовляла тільки з Джеком. Разом танцювали під українські народні пісні, брали участь у конкурсах. Виявилося, що у них багато спільного – хобі, фільми, смаки у їжі. Здавалося, що того вечора між ними пробігла іскра.
Весь тиждень після весілля Віра була з Джеком. Вони разом гуляли, розповідали один одному цікаві історії та весело проводили час. А через 3 місяці жінка з Іванкою та Марією обирали для неї весільну сукню.
– Я ж тобі казала, що ти ще знайдеш своє щастя! А ти мені не вірила! – раділа подруга.
А ви вірите, що кохання можна зустріти у будь-якому віці?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
