Досі згадую той вечір та аж мурашки по спині бігають. Я стояла на кухні та готувала для сина вечерю. Зателефонував домофон та я відчинила двері, бо Олег часто полюбляв забути ключі вдома. Навіть не запитала “хто там”, далі продовжила різати овочі для салату й розкладала тарілки на стіл.
Але на порозі стояв Олег та якісь незнайомі люди. Ще й з валізами у руках.
– Доброго вечора, свахо! А ми в гості знайомитися приїхали, привезли вам молоду невістку. Скоро весілля зіграємо та онука бавити будемо – радісно говорила жінка.
А чоловік навіть не роззувся та пішов оглядати квартиру, ніби збирається її купувати:
– Місця для всіх вистачить! От у цій великій кімнаті будуть молодята жити, у кутку там замість телевізора поставимо колиску для онучка. Але собаку треба віддати геть!
У мене була домашня тваринка, пекінес Тяпа. Я взяла його на руки. Ще не вистачало, щоб якісь незнайомі нахаби мого Тяпу забрали!
– А ви хто такі взагалі? Я вас не знаю та додому не запрошувала – дивлюся на сина. Він аж почервонів від сорому та ховав очі.
– Як хто? Родичі. Ось, це Ангеліна, наша доня. Вони з вашим Олегом разом навчається. Треба за весілля домовитися. Ми вже давно на пенсії, їхати до вашого міста годину від села. А я бачу, що у вас хата велика та простора, місця для всіх вистачить! Олег, ану забери цю собаку геть, вона ж може бути скаженою!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я не витримала. Пустити незнайому дівку додому та зіграти весілля? Дивлюся я на Ангеліну та просто гидко. Видно, що дівчина не доглядає за собою та і батьки такі самі. Порваний одяг, у чоловіка куртка в плямах та чоботи у багнюці. Здається, що вони ніколи не чули про пральний порошок чи хоча б мило.
– Послухайте мене сюди. Я тут господиня! А вас я бачити не хочу. Так що негайно забрали всі свої речі і щоб навіть не сміли наближатися до квартири!
– А ти нас не виженеш! Доня вагітна, не маєш права! Знаю, що він тут прописаний. Так що ми нікуди не підемо! – почала кричати жінка.
Хоча коли я сказала, що викличу зараз поліцію, то миттю зібрали речі та поїхали геть. Чула, як жінка щось бурмотіла собі під носа, мовляв, буде мені мститися.
Я взяла сина за руку та посадила на диван.
– Що це взагалі за цирк? Що за Ангеліна? Хто ці всі люди?
– Просто позустрічалися місяць. Вона дурна, негарна та просто не моя людина. А декілька днів тому принесла мені позитивний тест на вагітність. Каже, що я тато. Але нема куди тікати – треба шукати роботу, а її мама пані Ольга сказала, що ми маємо у тебе жити. Бо вони у селі мають малу хату і там місця для нас нема.
– Ти збожеволів? Яка робота? Тобі залишилося 3 місяці до захисту диплому! Ти ж збирався закордон їхати на навчання!
Я бачила, що синові соромно за такий вчинок. Але нема куди тікати. Сваха ледь не щодня приїжджає до мене без запрошення та господарює тут. Я змінила замки та тепер навіть двері їй не відчиняю. Вирішила піти до суду. Не маю намірів тут терпіти таку нахабу. Нехай самі свою доню з онуком виховують, а мого сина звинувачувати не треба.
Але якби Олег прийшов до мене та у всьому зізнався, я б тільки раділа та впустила дівчину до нас жити. Бажаю сину щастя. Але зараз намагаюся знайти вихід з ситуації та якнайшвидше здихатися таких горе-родичів.
Мама вчинила правильно? Що б ви могли їй порадити? Варто дозволити жити Ангеліні у квартирі?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
