Я категорично ставлюся до зрад. Для мене це те, чого пробачати в жодному разі не можна. Про свою позицію я заявила чоловікові ще під час нашого одруження.
Подружнє життя у нас було непоганим. За двадцять прожитих років я не мала причин для сумніву у вірності мого чоловіка. Однак нещодавно моя подруга сказала, що його постійні відряджання не мають нічого спільного з роботою. Зрештою, я отримала адресу, де, можливо, перебував мій чоловік. До останнього мені не хотілося в це вріити, але двері тої квартири відчинив саме він.
Чоловік без зайвих виправдань запросив мене зайти всередину. З сусідньої кімнати вийшла незнайома шатенка. Вона була здивована не менше, ніж я. Тоді нам запропонували присісти. Чоловік почав свою промову. Виявляється, що ще два роки тому він наткнувся в магазині на симпатичну дівчину, з якою, неочікувано для нього, закрутився роман. Оскільки почтуття до мене також нікуди не ділися, то про розлучення не було й мови. Отож він полюбив нас обох і тепер поставив перед фактом, що ми самі маємо розібратися в цій ситуації.
Після цього чоловік залишив нас з коханкою наодинці. Я була вражена його нахабством. Шатенка одразу почала вибачатися, мовляв, про сім’ю навіть не здогадувалася. Їй також розповідали казку про відрядження. Потім жінка запропонувала не перейматися цим і просто послати чоловіка якомога далі.
Тож ми ще трохи поговорили і домовилися кинути його. Я не очікувала, що зможу знайти спільну мову з коханкою чоловіка. Одразу після цього я подала на розлучення та виплату аліментів. Хоча матір переконувала мене не гарячкувати, я залишилася непохитною у своєму рішенні.
Вона казала, що та жінка спеціально намовила мене піти від чоловіка, щоб в кінцевому результаті з ним залишитися. Адже, на її думку, таких ще потрібно пошукати.
Все ж для мене це немає значення, бо у будь-якому разі довіра залишається підірваною. Та мати змусила мене замислитися, чи я справді не надто сильно поспішаю…
А які у вас думки з цього приводу?
