На зупинці Сергій ховав за спиною букет материних півоній. Уже бачив, як Марина засміється, як він скаже головне, як увечері про це гудітиме все подвір'я. Але з автобуса Марина зійшла не сама.
Поруч стала висока темноволоса дівчина з чужою міською сумкою. Марина кинулась Сергію на шию. Він запізнився з обіймами на одну мить – і цього вистачило.
– Це Рита, моя подруга. У нас тиждень погостює.
Сергій віддав Марині квіти й відразу вихопив сумку в Рити.
– Не тягни. Я донесу.
Дорогою Марина сипала словами: диплом, школа, літо, річка, вечір. Сергій кидав короткі відповіді. Рита мовчала. Коли зайшли у двір, мати Сергія ковзнула очима по гості, по синові – і стиснула губи.
За кавою Марина вже кликала всіх до річки. Сергій погодився відразу. Рита сказала, що лишиться, але Марина вхопила її за руку:
– Пішли.
На березі вже сиділи свої: дві сусідки, Андрій, ще кілька хлопців. Марина бігала по піску, тягла всіх у воду. Рита розпустила волосся, скинула сарафан і зайшла в річку.
Сергій лишився на березі.
– Ти чого? – крикнула Марина з води.
– Горло дере.
Андрій підійшов до Рити, щось сказав. Вона засміялась. Коли виходила, він подав їй руку.
Сергій підвівся так різко, що пісок сипонув із рушника. Наздогнав Андрія біля верб і став перед ним.
– Не крутись біля неї.
– Біля кого?
– Біля Рити. Вона зайнята.
Андрій усміхнувся.
– Ким?
Сергій мовчки дивився йому в лице, поки усмішка не злізла сама.
Після річки повернулись на обід. Марина металась біля столу, підсувала Сергію пиріжки, тягнулась до чайника.
– Чаю з м'ятою?
Він навіть не підняв очей.
На кухні мати вчепила Марину за лікоть і притисла до столу.
– Ти сліпа? Він із неї очей не зводить.
– Не вигадуй.
– Не вигадую. Гони її звідси.
Марина зблідла.
– Сьогодні вона не поїде.
– То завтра. Зранку.
Марина вийшла у двір уже з усмішкою, натягнутою як дріт. На лавці Сергій нахилився до Рити й щось сказав. Та встала одразу, ніби її штовхнули, і відійшла.
Увечері пішли в клуб. Марина з порога вчепилась Сергію в руку, сміялась занадто голосно, танцювала швидко, жорстко. Він один танець відбув із нею, другий пересидів біля стіни.
Потім заграла повільна музика. Андрій підійшов до Марини.
– Підеш?
– Піду.
Вона сказала це, не зводячи очей із Сергія.
Той уже вставав до Рити.
Вони навіть не пішли в середину залу. Зникли в темному кутку біля сцени. Марина встигла побачити тільки одне: його рука лягла Риті на спину.
Вона вирвалась від Андрія й пішла просто туди. Але кут уже був порожній.
На вулиці Рита йшла швидко, майже бігла. Сергій наздогнав її біля хвіртки.
– Стій.
– Не йди за мною.
– Я скажу прямо. Весілля не буде.
– Замовкни.
– Я завтра приїду до тебе.
– У тебе наречена в хаті.
– Уже ні.
Марина почула це з дороги й зупинилась.
– Що значить "уже ні"?
Сергій повернувся до неї.
– Те й значить. Брехати не буду.
– Мені? Сьогодні? При ній?
Рита відступила вбік.
– Марин…
– Ти мовчи. Я тебе в дім привела.
Сергій розвернувся і пішов. Просто посеред вулиці. Не озирнувся.
Марина стояла, поки не стихли його кроки. Тоді зайшла в дім. Риту не чекала.
Уночі вони лягли в одній кімнаті й не сказали одна одній ні слова. Перед світанком Рита тихо встала, одяглась, винесла сумку в сіни.
Марина вже сиділа на ліжку, вбрана.
– Я тебе не проводжатиму.
– І не треба.
– Адресу йому даси?
Рита взялась за ручку.
– Я нічого тобі не винна.
– Учора ще була винна.
Рита вийшла. Двері лишила відчиненими. Марина підійшла й грюкнула ними так, що в шибці дзенькнуло.
На зупинці Сергій уже стояв. Без квітів. У тій самій сорочці.
– Я поїду за тобою, – сказав він.
– Спершу закінчи тут.
– Тут уже все.
– Це ти так вирішив?
– Так.
Підійшов автобус. Рита піднялась сходами. Сергій схопив її за лікоть.
– Не ховайся.
Вона вирвала руку й сіла біля вікна. Автобус рушив. Сергій ішов поруч по узбіччю, поки не скінчилась вулиця.
Надвечір він повернувся до Марини. На ґанок вийшла мати й стала в дверях.
– Іди звідси.
– Мені треба з нею поговорити.
– Уже наговорився.
– Я не хочу, щоб через чужі роти…
– Через твою морду все сталося. Не через роти.
Він витяг із кишені складений аркуш.
– Передайте.
Мати взяла листа двома пальцями, ніби то був бруд.
Марина прочитала його біля печі. Кілька рядків. Без жалю. Без виправдань. Без імені Рити. В кінці – "ти добра людина, ти зрозумієш".
– Зрозумію, – сказала Марина.
Ще раз глянула в лист і покликала матір.
– Дивись. Не наречена. Добра людина.
Мати простягла руку, але Марина відсмикнула лист.
– Не треба.
Вона вийшла у двір і біля хвіртки побачила букет. Учорашні півонії лежали під тином – зім'яті, підсохлі, вже чужі.
Марина підняла їх, повернулась до хати, відчинила піч і кинула спершу лист, тоді квіти. Пелюстки одразу взялись чорним по краях.
Того ж дня село загуло. Одні казали, що Рита забрала чужого жениха. Інші – що Сергій сам потягся за першою міською спідницею. На Марину дивились довше, ніж треба. При ній замовкали.
Через три дні Сергій зник із села. Сказали, знайшов роботу в місті. За місяць принесли інше: бачили його з Ритою біля автостанції, йшли поруч, сміялись. Ще за кілька тижнів дійшло коротке: розписались.
Андрій прийшов увечері. Стояв біля воріт, м'яв у руках кашкета.
– Якщо треба, я всім роти позатуляю.
– Усім не затулиш.
– Тобі хоч щось треба?
– Треба, щоб сюди перестали тягти чуже.
Він кивнув і пішов.
Восени, коли на подвір'ї різали гарбузи, поштарка принесла конверт від далеких родичів. Усередині було фото з кафе: торт, білі стрічки, кілька людей за столом, Сергій у піджаку, Рита в світлій сукні.
Мати смикнулась сховати знімок, але Марина вихопила його першою.
Подивилась.
Підійшла до шухляди, дістала ножиці й різонула впоперек. Спершу між ними. Потім ще раз – по його обличчю.
Половину з Ритою кинула на стіл.
Половину з Сергієм винесла надвір і втиснула в мокру землю біля палісадника – там, де навесні він рвав півонії для чужого весілля.
