– Не чіпайте стіну, – сказав Віталій з порога будмайданчика. – І двері між половинами залиште. Як у проєкті. Бригадир стягнув рукавички. – Учора приїжджала ваша дружина.

– Не чіпайте стіну, – сказав Віталій з порога будмайданчика. – І двері між половинами залиште. Як у проєкті.

Бригадир стягнув рукавички.

– Учора приїжджала ваша дружина. Кричала, щоб усе переробили. Глуху стіну. Товсту шумоізоляцію. Без проходу. Сказала: "Йому не кажіть".

Віталій глянув на майже готовий будинок. Праворуч – їхня частина. Ліворуч – для матері. Окремі входи, окремі кухні, окремі ванни. Посередині – широкі розсувні двері.

– Робите тільки те, що затвердив я, – сказав він. – Якщо вона ще раз тут з'явиться – дзвоніть мені.

Увечері ключі вдарилися об тумбу так, що Наталя здригнулася.

– Ти навіщо їздила на будівництво?

– А що? Я не маю права дивитися свій дім?

– Ти лізла в мамину частину.

Наталя схрестила руки.

– Я не хочу жити в будинку, де твоя мама за стіною.

– Вона не за стіною. Вона у своїй частині. Я сказав це ще до весілля.

– У неї є квартира.

– У гуртожитку, переробленому під житло. Я там виріс. Ти там і години не витримаєш.

– А я не збираюся жити з твоєю мамою до старості.

– А я не збираюся викидати її з життя.

Вона підійшла впритул.

– То навіщо ти взагалі одружувався? Щоб я варила борщі тобі й їй?

– На це в тебе часу вистачає. На роботу ж ти не поспішаєш.

Її долоня гримнула по столу.

– Я не наймичка.

– Тоді знайди собі заняття. Бо хатньої робітниці в нас не буде.

– А твоя мама буде? Це не чужа людина в домі?

– Це моя мати.

– Тоді вибирай. Або я, або вона.

Віталій навіть не сів.

– Якщо ставиш так питання, відповідь тобі не сподобається.

– Ти мене виганяєш?

– Я тебе попереджаю. Ще раз полізеш у будівництво – збереш речі.

Вона коротко засміялася.

– Будинок будемо ділити.

– Не будемо. Я почав його до шлюбу. І плачу за нього я.

– Ми сім'я.

– Сім'я – це не коли ти з моїх грошей купуєш сукні, а бізнес, на який я дав старт, спускаєш у кафе й відпустках.

– Зате я гарна.

– Я вже бачив, чим закінчується твоя "гарна".

Вона затихла.

Колись він зайшов постригтися і вийшов із її номером. Наталя сміялася легко, говорила швидко, дивилася так, ніби навколо нікого не було. Через пів року вони вже жили разом.

Потім вона сказала, що вагітна. Він купив каблучку того ж дня.

Потім "дитину не вдалося зберегти".

А ще пізніше він дізнався, що дитини не було взагалі.

Тоді він це проковтнув. Більше – ні.

На світанку він струснув з неї ковдру.

– Збирайся. Їдемо вибирати меблі.

Наталя втупилася в стіну.

– Не поїду.

– Не їдь.

– І ти просто поїдеш без мене?

– Так.

– Візьмеш свою маму?

– Візьму.

– А мою ти коли-небудь кудись брав?

– Запроси свою. Де вона?

– Я ще не дзвонила.

– У мене час. Я виїжджаю за десять хвилин.

Він поїхав без неї. Вибрав кухню, диван, дитячу – на майбутнє. Додому повернувся вже з каменем у горлі.

Наталя чекала в коридорі.

– Якщо ти ще раз принизиш мене перед своєю мамою, я подам на розлучення раніше за тебе.

– Раніше? Значить, ти теж про це думаєш?

– А ти не можеш, – різко кинула вона. – Я вагітна.

Він дивився на неї мовчки.

– Завтра їдемо до лікаря.

– Ще рано.

– Не рано.

– Я зробила тест.

Вона висмикнула з шухляди смужку з двома лініями й кинула на стіл.

– Бачиш? Тепер поводься нормально.

Він узяв тест, перевернув у пальцях, поклав назад.

– Завтра. Разом.

– Я сама.

– Разом.

Вона не поїхала. То їй було погано. То лікарка приймала в інший день. То "вагітну жінку не можна нервувати".

Минув тиждень. Потім другий. Будинок добудували. Мати складала коробки. Наталя гладила живіт усе частіше. До лікаря не йшла.

Тоді Віталій сказав:

– Завтра УЗД. Я знайшов клініку.

– Не піду в приватну. Піду сама в поліклініку.

– Іди. Принесеш знімок.

Наступного дня він припаркувався навпроти поліклініки й став чекати.

Наталя зайшла всередину. За пів години вийшла. Зупинилася біля молодої жінки з великим животом. Дві хвилини розмови. Наталя озирнулася, швидко сунула їй гроші й вихопила конверт.

Жінка важко сіла на лавку.

Віталій вийшов із машини й підійшов.

– Вам погано?

– Зараз мине, – тихо сказала вона. – Голова закрутилася.

Він подивився на конверт у її руці.

– Це в вас вона купила знімок?

Жінка стисла гроші так, що побіліли пальці.

– Мені були потрібні гроші. Вибачте.

– Не мені.

Вона простягнула купюри назад. Він не взяв.

– Сховайте. На дитину.

Відвіз її в кафе через дорогу. Поставив перед нею суп і чай. Вона їла повільно, ніби забула, як це – їсти не на ходу.

– Хтось є вдома? – спитав він.

– Ні. Я сама.

– Чоловік?

– Немає.

– Батьки?

– Немає.

Він поклав на стіл візитку.

– Якщо стане зовсім важко – дзвоніть.

Коли він повернувся, Наталя вже стояла посеред кімнати з готовою усмішкою і тягнула до нього знімок.

– Дивись. Ось наш малюк.

Він навіть не простягнув руки.

– Термін не сходиться.

Усмішка з її обличчя злетіла одразу.

– Що?

– Ти вкрала чуже УЗД.

– Ти з глузду з'їхав?

– Я бачив, як ти його купувала.

Вона жбурнула знімок на диван.

– І що тепер? Подаси на розлучення через папірець?

– Через брехню. Другу.

– Ну й подавай. А я скажу всім, що ти кинув вагітну дружину.

– Скажеш. Тільки цього разу без живота буде важче.

Він витяг валізу, рвонув дверцята шафи й почав складати речі.

– Ти серйозно? – закричала вона. – Куди ти зібрався?

– Додому.

– Це і є твій дім!

– Ні. Мій дім там, де мені не продають чужих дітей.

Вона метнулася до дверей і стала в проході.

– Я не дам тобі піти.

Він мовчки відсунув її плечем. Не сильно. Досить, щоб вона вдарилась об шафу й відступила.

– Квартира оплачена до кінця місяця, – сказав він. – Далі сама.

– Ти ще приповзеш.

Він не озирнувся.

Розлучення пройшло швидко. У суді Наталя не плакала. Вимагала "справедливу частку" й тицяла пальцем у його матір як у причину всього. Суддя перегорнула документи й відмовила їй майже в усьому.

На сходах Наталя наздогнала його.

– Думаєш, переміг?

– Ні. Просто закінчив.

Він переїхав у новий будинок разом із матір'ю. Двері між половинами стояли відчинені з першого дня.

За кілька місяців задзвонив телефон.

– Це Іра, – сказала тиха жінка. – У мене кран тече. Ви казали, якщо буде важко…

– Скидайте адресу. Я виїжджаю.

Кран він полагодив сам. Іра поставила чай. У сусідній кімнаті заплакав хлопчик.

– Це Сашко, – сказала вона й підхопила малого на руки.

Віталій дістав із кишені складений знімок УЗД.

– Це ваше.

Іра глянула на папірець і ледь усміхнулась.

– Я думала, він у неї лишився.

– Ні. Я забрав.

Потім він почав приїжджати частіше. Спочатку лагодив розетки. Потім привозив продукти. Потім заходив просто так. Через рік вони розписалися. Ще трохи згодом він всиновив Сашка.

Коли Іра з сином уперше зайшли в новий дім, мати Віталія відсунула розсувні двері між половинами ще ширше.

– Тут їх не закривають.

За кілька тижнів Наталя побачила їх біля торгового центру. Віталій ніс Сашка на плечах. Іра котила візок із маленькою донькою. Поруч ішла його мати з пакетами й сміялася.

Наталя стала посеред тротуару.

– Це все мало бути моїм!

Віталій не відповів. Посадив хлопчика в машину. Зачинив дверцята. Поїхав.

Наталя так і залишилася стояти з порожніми руками, дивлячись, як за тонованим склом від неї їде дім, який вона програла в той день, коли наказала замурувати двері.

Valera

Популярне