Я народилася у невеликому місті, де всі один одного добре знали. Якось у молодших класах до нас прийшла нова учениця. Це була справжня подія.
– Діти, познайомтеся з Нелею. Тепер вона буде вчитися разом з нами, – сказала вчителька. – Сподіваюся, що ви швидко зможете подружитися.
Дівчинка стояла посеред класу, втупившись очима в підлогу. Мабуть, їй було ніяково й незручно, коли вся увага була прикута лише до неї.
Діти одразу відмітили, що новенька дуже дивно виглядала. Це викликало перешіптування, які згодом перетворилися на глузування.
Неля приходила до школи в червоних колготках та коричневій формі з різними гудзиками. Но ногах у неї були старі зношені туфлі. За характером вона була мовчазною, тому постійно сиділа за партою і старанно вчилася.
Невгамовні однокласники кидалися в її сторону образливими словами і називали дівчину жебрачкою.
Вчителька сварила за таку поведінку й регулярно писала зауваження в щоденниках забіяк. На щастя, це трохи їй стримувало.
Щодо мене, то я завжди зі співчуттям ставилася до Нелі. Мені було шкода її, адже вона була хорошою дівчиною. Якось після уроків ми саме збиралися йти додому, коли на вулиці розпочався сильний дощ. Проте він не налякав мене, адже я мала з собою в руках новеньку парасолю.
Раптом на шкільному подвір’ї я побачила заплакану Нелю і одразу підійшла до неї.
– Що трапилося, Нелю? – поцікавилася я.
– Я боюся намочити туфлі, бо завтра не буду мати в чому іти до школи, – відказала однокласниця.
– Не переживай. Ти далеко живеш?
– Неподалік від спортивної школи, – відказала вона невпевнено.
– Чудово. Мені теж в ту сторону. Гайда разом.
Я розкрила над нами парасольку і ми весело пострибали під дощем. Дорогою я запропонувала Нелі дружити, адже вона мені подобалася. Однокласниця погодилася і навіть запросила мене до себе на чай.
– Бабусю, я вдома, – крикнула Неля, переступивши поріг. – Але я не одна.
– А хто це з тобою? – поцікавилася старенька.
– Це моя нова подруга. Її звати Марина. Ми хочемо разом випити чай, – відказала онучка.
Лише після цих слів із сусідньої кімнати вийшла літня жінка, яка не могла пересуватися без милиць, адже в неї не було однієї ноги.
– Здрастуй, Маринко. Рада тебе бачити, а я бабуся Нелі, – усміхнулася жінка.
Того дня ми сиділи за столом, пили чай і багато розмовляли. Я дізналася про важку долю Нелі. Виявляється, вона живе з бабусею. Її батьки зникли під час якоїсь експедиції 5 років тому, але дівчина вірила, що вони обов’язково повернуться.
З того часу ми з Нелею стали найкращими подругами. Мої батьки також полюбили її і всіляко допомагали дівчинці. Спочатку вони купили їй новий одяг, а потім подарували старенькій бабусі інвалідний візок.
Ми давно виросли. У кожної з нас своє життя. Неля одружилася з німцем і виїхала закордон. Її бабуся померла, а батьки так і не знайшлися.
Проте ми продовжуємо підтримувати зв’язок з подругою дитинства. Інколи так приємно згадати ту саму парасольку, завдяки якій розпочалася наша дружба.
А у вас є друзі з дитинства?
