Як же зрозуміти, хто по-справжньому дорогий і відсіяти непотрібних людей?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Мало хто любить цей стан, коли неможливо себе зрозуміти – чого я хочу, куди йду і що відчуваю. Особливо це стосується любовних емоцій. Буває і таке, що ми настільки втрачаємо життєвий орієнтир, що раптом виявляємо себе серед людей, з якими точно б не хотіли спілкуватися. Як же розібратися, хто по-справжньому доріг і відсіяти непотрібних людей?
– Знаєш, – каже, – у мене зараз одночасно п’ять жінок. Мені це набридло, але вибрати одну у мене не виходить. Як би мені їх відсіяти?
– Відсій одкровенням, – радить приятель.
– Як це – одкровенням?
– А так: відчуй себе абсолютно вільним, і кожній розповідай все про всіх інших.
– Але як це допоможе?
– А ти спробуй.
Наступна їхня зустріч через пів року:
– Ну і як? Скористався моєю порадою?
– Хороша порада. Дякуємо. Коли я став відвертим, то дві з моїх жінок тут же відмовилися зустрічатися зі мною. Ну і добре. Це був, можна сказати, грубий відсів. Залишилися троє. І ось тут-то почалося найцікавіше. Я дуже скоро виявив, що бути з усіма однаково відвертим у мене не виходить. Однією я міг розповісти все, інший половину, третій взагалі нічого. Одночасно про одну міг розповісти все, але розповідати про іншу у мене не повертався язик. Закінчилося це тим, що я виявив, що одній я можу розповісти все, але її не хотілося обговорювати ні з ким.
– Ось вона у тебе і залишилася, – підказав приятель.
– Саме так. Цікаво, що цей простий спосіб працює так добре.
– Він працює тому, що одкровення – це показник почуття. Воно дуже швидко відсіває непотрібних нам людей. Причому у всіх випадках життя. Я завжди розлучаюся з тим, з ким не можу бути відвертим, і стаю прив’язаним до того, про кого не можу говорити.
А як ви фільтруєте людей зі свого оточення?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
