Всі батьки хочуть, щоб їхні діти були ситі, задоволені, здорові і щасливі. Але часто виходить так, що вони все одно чогось потребують … Нових суконь, модних іграшок, веселих свят … Адже це діти, і вони не можуть зрозуміти, чому у сусіда є все це, а у них – ні. Як і маленькі герої нашої сьогоднішньої розповіді: вони гостро відчували свою бідність, свою несхожість на інших дітей з дитячого садка. Але головне багатство – зовсім не в грошах. І буде щасливий той, хто вчасно це зрозуміє.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Мама, ми бідні?
– Ну що ти? Ми дуже багаті! Подивися, у тебе є я і Антон, а у мене – ви обидва. Мені більше і не треба нічого.
– А мені сьогодні здалося, що ми дуже бідні … І що ти говориш мені неправду.
Вона підійшла до вікна, обережно відсунула фіранку і почала дивитися на вогники нічного міста, на машини, які діловито снують туди-сюди. Все це було ніби якесь інше життя, інший світ. І сьогодні їй довелося стати частиною його, а потім довелося повернутися в свій. І вона раптом зрозуміла, що він перестав її радувати. І ця лялька з тропічних обрізків, яку вони з мамою шили щовечора, здається їй тепер зовсім простою і непривабливою.
А ще вчора вона з нетерпінням передчувала, як мама її дошиє. Їй так хотілося скоріше з нею погратися. Вона представляла, як принесе її в дитячий садок, як здивуються всі дівчатка, як навперебій будуть просити подивитися і пограти. І вона, звичайно, дасть їм її, свою ляльку, вона ж не скнара. Віддасть тому, що їй буде приємно, щоб вони пограли. Віддасть тому, що ввечері лялька ця знову стане тільки її.
А сьогодні вона раптом зрозуміла, що не попросять дівчинку цю ляльку. І навіть, може, носики зморщать і скажуть на неї: «Ну, фу!». А вона це «фу» пережити точно не зможе. І вона навіть зрозуміти не могла, чому. Але тільки лише знала, це через те, що мама сама її шила. Шила тому, що у них не було грошей купити нову ляльку. Шила тому, що тата у них не було зовсім і не було кому прийти з роботи до них з Антоном і сказати: «Ну що, діти, їдемо в Дитячий Світ? У мене сьогодні зарплата!».
І вони б скакали на одній ніжці, радісно повискуючи, а потім брали б тата за руки, вона з лівого боку, а Антон з правого. І йшли б купувати нові іграшки. І там, в магазині, тато б не посміхався винувато, не розповідав би їм про оплату світла і газу і скільки у них боргів, а просто купував все, що вони б попросили.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вона часто мріяла: що, якби у них було багато грошей? Які гарні сукні можна було б купити! І джинсову спідничку, і нові лакові туфлі. І лялькову коляску, як у Ані. І самокат, як у Каті. І щоб Миколай більше не приносив на Новий Рік шкільну форму, а приніс би справжній подарунок. І щоб перед школою їй купили новий портфель, а не віддавали старий, сусіда Вітьки, яким він після уроків грав у футбол, від чого той пошарпався весь. Та й був до того ж синім, з намальованою машинкою на великій кишені. Пацанячий був він, і все.
І найголовніша мрія її – гарна сукня на випускний. Таке плаття, від якого б дух захоплювало. Як у справжньої Попелюшки. Вона бачила його в магазині, але воно коштувало так дорого, що про нього годі було й мріяти. А ще вона купила б Антонові пожежну машину, в яку можна наливати воду і вона ллється потім з шланга, як у справжня.
Вона скривилася, згадуючи, як прийшли вони з мамою за Антоном в дитячий садок. Її брат сидів на стільчику нещасний і заплаканий, з величезним червоним вухом. І як схлипував потім, потрясаючи поникаючими плічками, розповідаючи мамі, що побився з хлопцями через те, що Вовка приніс в садок свою нову пожежну машину. І Антон хотів пограти, а Вовка йому не дозволив. І сказав, що це йому тато купив. І що у Антона такої машини не буде ніколи, тому що тата у нього немає.
А Антон відповів, що мама йому скоро купить багато таких машин, і він жодною з Вовкою не поділиться, бо Вовка – скнара. А Вовка відповів, що нічого мама йому купувати не буде, тому що вони бідні, і все ходять в чужому одязі. А потім Антон, звичайно, налетів на Вовку і врізав йому. А Вовка відповів. І ввечері вихователь довго говорила мамі, щоб вчила сина не махати кулаками.
А мама слухала її і дивилася на Антона сумно. І, вже вдома, нагодувавши їх смачною смаженою картоплею і напоївши солодким чаєм, довго розмовляла, пояснюючи, чому погано битися з другом через таку дурницю, як пожежна машина. А Антон шмигав носом і упирався, що пожежна машина не дурниця …
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Перервавши її думки, підійшла мама, обняла за плечі, уткнулась носом в її голівку, потім запитала:
– Поговоримо, доню?
– Про що?
– Ти запитувала про багатство і правду. Чому ти вважаєш, що я тебе обманюю?
– Знаєш, мамо, сьогодні у Лілі був День Народження. Приїхала її мама на машині, забрала нас на дитячий майданчик. Там були гірки, басейни з м’ячиками, батути! І дівчатка розповідали, що вони часто ходять на цю дитячу площадку і все там знають. А я була в перший раз і нічого не знала. І всі дівчатка були такі ошатні, а я в цьому платті. І Лілі подарували стільки подарунків! І іграшкову Поні Іскорку, і лялечок з «Холодного Серця», і всі так захоплювалися кожним новим подарунком, а я подарувала тільки браслетик, який сама сплела, і колечко … і вони всі навіть не подивилися на мій подарунок.
І там, на майданчику, був фотограф. Він нас усіх фотографував, а потім віддав нам кожній по маленькій фотографії на згадку про день народження, а я запропонувала Лілі помінятися, щоб я їй свою картку, а вона мені – свою. Тому що скоро випускний, вона піде в гімназію, а я в нашу школу, і мені так хотілося, щоб у нас залишилися фотографії один одного. А вона відмовилася обмінюватися, їй хотілося, щоб у неї залишилася фотографія її в новій сукні. А я їй сказала, що у неї ж буде багато інших фотографій в цій сукні і що дружба важливіша від сукні. А вона відповіла, що її фото буде в випускному альбомі, і я завжди зможу там на неї подивитися.
А потім ми поїхали до неї додому. У неї є своя, окрема кімната. І вона така красива, як кімната справжньої принцеси. І в ній стільки іграшок! І був такий гарний торт! Ліля сказала, що його робили на замовлення. І дівчатка говорили, в яких сукнях прийдуть на випускний. А мені чомусь було так сумно, мама. Мені здалося, що ми зовсім небагаті, а дуже навіть бідні. У нас така маленька квартира. Ми з тобою і Антоном живемо в одній кімнаті. І іграшок у нас зовсім немає. І ти не водиш машину. І уроки я буду робити за нашим кухонним столом. Так які ми, мама? Бідні чи багаті?
– Багаті, донечко, дуже багаті. Ми є одне в одного, ми здорові і любимо один одного – це і є багатство. А все інше – це не так важливо. Є – добре, а ні – це не страшно. Страшно втратити близьку, рідну людину. А гроші втратити не страшно. Ви ще трохи підростите, я зможу вийти на роботу на повний день, і все у нас буде добре, повір.
Але голос мами здригнувся. Вона обернулася подивитися на неї і побачила, що обличчя мами раптом стало сумним і тужливим, яким було, коли вислуховувала вона нотацію від виховательки Антона. І їй раптом захотілося якось маму підтримати, щось таке важливе їй сказати … Але вона не знала, що казати, і просто притулилася до неї, як притискалася зовсім маленькою, вдаривши коліно. Наче в такі моменти не існувало в світі нікого, крім неї і мами.
І мама обняла її у відповідь теж, посопівши їжачком в верхівку, від чого стало лоскотно і смішно, а потім раптом сказала: «Я не хотіла тобі заздалегідь говорити, але мені запропонували хороший підробіток. Пам’ятаєш, я весь минулий тиждень сиділа за комп’ютером по ночах? Якраз сьогодні, мені, нарешті, заплатили, і завтра ми підемо купувати тобі нове плаття і туфлі на випускний! Ти будеш найкрасивішою принцесою! Я обіцяю!”.
На наступний день, після дитячого садка, вони прийшли в той самий магазин. Продавщиці разом з мамою метушливо закрутилися навколо неї, допомагаючи одягнутися. Вона стояла перед великим дзеркалом, не вірячи, що все це відбувається з нею. Мама застібала їй блискавку, розпрямляла спідницю. Вона ходила по магазину, постукуючи маленькими каблучками нових туфель, і відчувала себе найбільш ошатною дівчинкою в світі. Проходячи повз Антона, підморгнула йому, запитала: «Ну як?». А він не відповів нічого, тому що було йому сумно. Він знову побився з Вовкою, і знову йому влетіло від вихователів, і білий світ був немилий. Яке вже тут плаття?
Вона подивилася ще раз в дзеркало, як би намагаючись запам’ятати себе такою напрочуд гарною, а потім рішуче підійшла до мами і попросила допомогти переодягнутися. Уже вдома, коли влігся Антон, а вони з мамою перемили посуд, включили настільну лампу і затишно, поруч, сіли шити ляльку, мама обережно запитала:
– Чому ти відмовилася купувати плаття? Ти ж так мріяла!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Я просто подумала, мама, що у Антона скоро День Народження. А давай купимо йому пожежну машину? Зробимо сюрприз! Уявляєш, він прокинеться вранці, а у нього перед носом справжній подарунок. І він як закричить! Так, що всі сусіди почують! Коли я думаю про це, мені хочеться сміятися, мама. І я відчуваю себе навіть більше, ніж багатою!
Дівчинка вчинила дуже благородно стосовно свого брата, чи не так?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
