У молодості, 30 років тому, я закохався у свою одногрупницю Софію. Почуття були взаємними, тому незабаром я зробив пропозицію і отримав згоду. Після університету ми обоє влаштувалися на роботу. Однак дівчину хвилювало те, що у мене не було власного житла в місті. Родом я з села. Зрештою, ми одружилися, хоча Софія не дуже раділа цьому.
Мої батьки добре забезпечені люди. Саме від них я сподівався отримати фінансову допомогу, щоб розв’язати квартирне питання. Вони займалися організацією нашого весілля. Оскільки Софія була категорично проти святкування в селі, то ми замовили розкішний ресторан в місті. Запросили усіх гостей, яких назбиралося більше сотні. У саме день розписки я заздалегідь поїхав в РАЦС. На душі було тривожно. Помалу збиралися усі, окрім нареченої. Софії не було. Я намагався пояснити її відсутність різними виправданнями. Натомість в моєї матері починали здавати нерви, а в очах стояли сльози.
Від подруги нареченої я дізнався, що Софію можна не чекати. Вона передумала виходити заміж. Мені було боляче чути ці слова, тому я вибіг на вулицю, щоб прийти до тями. Неподалік на лавці я побачив дівчину в білому платті, яка гірко плакала. Вирішив запитати, що сталося і чим я можу їй допомогти. Та розказала мені, що наречений покинув її в день весілля. Тобто ситуація така ж, як і в мене.
Я не довго думав і запропонував незнайомці вийти за мене заміж. Пообіцяв їй, що поруч зі мною їй ніколи не доведеться плакати з горя. Спочатку дівчина була шокована від почутого, а потім погодилася. Вона привела себе в порядок, витерла сльози і разом зі мною пішла в будівлю РАЦСу. На щастя, гості не знали, як виглядає Софія, тому нічого не запідозрили, коли я зайшов з новою дружиною. Лише друг сказав мені, що я з глузду з’їхав, але перечити моєму рішенню не став. Натомість він допоміг мені владнати невелике непорозуміння з іменами під час реєстрації.
Моя наречена була сиротою, тому серед її гостей були лише подруги. Весілля було неймовірним. Ми досі з теплом згадуємо той день. Батьки все ж допомогли нам з житлом, а незабаром вони стали бабусею і дідусем. Через деякий час народилася ще й друга донечка. Я щасливий, адже з дружиною у нас повне взаєморозуміння, любов і повага.
Я згадав про цю історію, бо днями випадково зустрів Софію. Ми перекинулися кількома словами. Було помітно, що життя у неї не схоже на казку. Вона вибачилася за свій вчинок, а я лише подякував їй за те, що все ж зустрів своє справжнє кохання.
А що ви думаєте про цю історію?
