Уляна народилася в звичайній сім’ї. Можливо, їм іноді бракувало коштів, але ніколи не бракувало любові, тепла і сімейного затишку.
Але після смерті батька, Уляні з мамою довелося зовсім нелегко. Ірина Василівна прихворіла і більше не могла повноцінно забезпечувати ні себе, ні доньку. Але дівчину труднощі не лякали: попри все, вона не зрадила своїй мрії і сама вступила на юридичний факультет місцевого вищого навчального закладу. Щоправда, на заочне відділення.
Але однією наукою ситий не будеш – тож Уляні довелося влаштуватися на роботу. Очевидно, що не за улюбленим фахом. Але робота продавцем в продуктовому магазині – теж цілком годилася в ситуації, в якій опинилася вона та її мама. Магазин був поруч з її домом, тож Уляні вдавалося ще й навідуватися в обідню перерву до мами, аби перевірити її стан здоров’я.
Одного вечора втомлена Улянка зачиняла магазин об одинадцятій, спускалася сходами і в темноті побачила чоловіка, який лежав просто під її ногами. Надворі розгулялася справжня хуртовина, а захмелілий юнак був одягнутий в один лише светр.
– Замерзне ж зовсім, – подумала дівчина.
І зробила те, від чого інші люди б за голову взялися: підняла хлопця та й поволочила до власної хати.
Треба було бачити обличчя її матері, яка ніколи не помічала за своєю Улянкою, щоб та хоч на когось з юнаків увагу звертала, хоча б із кимось спілкувалася чи зустрічалася. А тут – п’яницю привела.
Уляна заспокоїла маму і пояснила, що просто не могла залишити хлопця замерзати на вулиці. Мама знала, що в її доньки золоте серце, тож цей вчинок не став для неї здивуванням.
Коли Уляна прокинулася, незнайомець зник, наче крізь землю провалився. Дівчина трохи навіть засмутилася, бо хотіла познайомитися з людиною, яку вчора врятувала.
Мама їй розповіла, що юнак прокинувся і відразу почав втікати. Вона пробувала його затримати, але марно. Він сказав, що надзвичайно вдячний своїй рятівниці за милосердя, яке вона проявила до бідолахи, який зробив помилку, погодившись випити в ресторані з незнайомими людьми, які схоже його ще й обікрали. Соромно було хлопцеві – тож він не захотів дивитися в очі дівчини.
Через декілька днів Уляна зустріла таємничого незнайомця знову. Він приїхав на дуже дорогому авто просто під двері магазину, в якому вона працювала. Вигляд у нього був чудовим. Хлопець представився:
– Мене звати Назар. Хочу подякувати тобі за те, що ти врятувала мені життя. На знак подяки, я хотів би запросити тебе в ресторан.
Уляна погодилася піти, але не в дорогий заклад, а в звичайне кафе, де вони могли б відчувати себе на рівних. Зустріч пройшла чудово. Назар спитав, чи зможе їй зателефонувати якось. Дівчина відмовила.
Але наступного ранку, коли його машина знову опинилася біля дому Уляни, вона вибігла до нього в домашніх капцях. Її не цікавили його статки й статус, вона просто хотіла бути поруч з Назаром, який робив її дуже щасливою.
За декілька місяців юнак подарував коханій каблучку, промовивши:
– Відмова не приймається!
– А я і не думала тобі відмовляти, – з усмішкою відповіла Уляна.
Ось така історія кохання, а мораль наступна: ніколи не варто судити людину за першим враженням, яке вона на вас справила. Це може бути дуже помилково!
Чи допомогли б ви Назару?
Чи вірите ви в такі історії кохання?
