На територію заводу в’їхала фура. Водій вибіг з кабіни, зайшов в фургон і виштовхнув з нього собаку. Налякана тварина, згорбившись, поповзла в зарості лопухів. Машина різко розвернулася і рвонула до прохідної. Собака охоронець Джек, безглузда помісь дворняги з вівчаркою, відчувши незваного гостя, залився нестямним гавкотом. Лопухи і чагарник, в яких сховалася гостя, не ворухнулись.
Тільки на наступний день підкидьок наважився вийти з кущів. Злякано озираючись, собака боязко підійшла до відкритих дверей цеху і сіла віддалік. Поза собаки була благородною, що і відповідало статусній породі добермана. Але зовнішній вигляд викликав співчуття і жаль: спина в опіках, деякі кігті на лапах вирвані, а ребра, що випирають назовні, свідчили про тривалу дієту бідолахи.
Користуючись весняною благодаттю, роботяги поїдали принесений з дому обід, сівши на сонечку. Кожен шматок, що відправляється в рот чоловіків, собака проводжала голодним поглядом і судорожно ковтала слину. Спроба погодувати пса закінчилася повною невдачею. Доберман не зробив спроби навіть підійти до подачки. Постила собака дні три.
Прийшовши на роботу, одна з працівниць заводу побачила собаку, що лежить під дверима цеху. Встати на лапи собаці заважав біль в загноїних лапах. Її тіло трусило. Жінка перетягнула собаку в комірчину і поклала на стару тілогрійку. Обережно промила хворі лапи, змастила маззю, забинтувала. Також дбайливо опрацювала рани на спині і боках, вкрила собаку чимось теплим і пішла у своїх справах.
Поступово зранене тіло собаки почало зігріватися, біль перестав прицільно бити по нервах, дрімота скувала очі.
Я перший раз за останні кілька днів спокійно засинаю. Я – англійська доберманша чистої крові з прекрасним родоводом. Ім’я моє складається з семи, а може і більше імен: Марія-Марта-Мереміс і т.д. З’явилася я на світ в елітному розпліднику. Через два місяці мене купила забезпечена родина: бородань-чоловік, доглянута молода жінка і маля п’яти-шести років.
Я люблю дітей, від них солодко пахне молоком. За малятком я ходжу по п’ятах. Граю з нею, сплю біля дверей її кімнати, їм в їдальні недалеко від її стільчика. У хвилини ніжності акуратно торкаюся язиком її пухкої щічки. Малятко регоче, радість і захват наповнюють мою душу. За дитину я готова віддати життя.
У чотири місяці для мене найняли наставника, який навчав мене всяким трюкам. Було трохи кумедно осягати цю нехитру науку. На місці моїх господарів я не стала б витрачати гроші за тренінг, тому що всі ці навички закладені в нашій породі на генному рівні. Ми, добермани, все розуміємо і вміємо від народження, тільки лінуємося іноді демонструвати свої природні задатки. Ось, наприклад, мене ніхто не вчив знаходити гроші. Але я можу точно визначити, в якій кишені господаря вони лежать, в яку сумку господиня поклала гаманець, де знаходиться сейф з готівкою. А вже лягти або встати по команді, дати лапу або принести кинуту палицю – це втомлива проза, цього вчити не треба, цими навичками володіє навіть новонароджений.
Уже в шестимісячному віці мною пишалися всі домашні, із задоволенням показуючи мене своїм гостям. Коли я царствено входила в вітальню і церемонно вклонилася присутнім, всі захоплювалися моєю інтелігентною індивідуальністю і екстер’єром.
Індивідуальність мене серйозно підвела на першій же виставці, куди мене привезли за медалями. Товстий чоловік в окулярах довго обміряв мене, зважував на терезах, визначав розмір ніг і їх висоту, а потім виніс вердикт – нестандартна, переросток, для участі у виставках не годиться. Те, що я вища від всіх собак на виставці, було зрозуміло ще в роздягальні, де на мене наводили лоск. Але я сприйняла цей факт, як додатковий бонус свого дивного екстер’єру, і розцінити це як порок, відмовлялися навіть мої світлі мізки.
Добре ставлення до мене не змінилося тільки з боку малятка. Манірні господарі, які сприймали мене як якісний аксесуар домашнього інтер’єру, виявилися гірко обдуреними. Мати підробку в елітному побуті непрестижно, тому в один з вечорів, хазяйський шофер відвіз мене в віддалений лісовий масив, прив’язав до дерева і поїхав.
Перекусити поводок і звільнитися, для могутнього добермана всього лише легка забава. Знайти зворотну дорогу додому не складе труднощів для будь-якого собаки. Але як жити в колишньому будинку, де принизили і образили? Аристократичне коріння і фамільна гордість не допускали такого варіанту поведінки. Тому я вирушила в протилежну сторону, де, як мені здавалося, було більше просвітів між деревами.
Голод змушував виживати, добуваючи їжу самостійно. Полювання на мишей і достаток дикої малини виключали можливість здохнути з голоду. Переохолодитися в сухі літні ночі, навіть при моєму скромному волосяному покриві, було неможливо. До вечора наступного дня я натрапила на самотню хатинку. Вона була населена. Горіло світло, чоловічий голос тихо наспівував.
Втома притупила обережність. Незрозуміло звідки взялася міцна сітка з дрібним вічком, яка впала згори, задзвенівши дзвіночками. Спроба звільнитися тільки ускладнила становище. Через секунду я опинилася в пастці, не маючи можливості поворухнутися. Прибігли люди, ймовірно, розраховували на інший улов. Розчаровані, вони почали несамовито штовхати мене ногами. Не випробувана раніше ненависть стулила мої щелепи, прокусивши сітку одночасно з ногою кривдника. Хрускіт кісток і крик пораненого рознеслися луною в ночі. Розбуджені птиці встали на крило, наповнивши гамором ліс.
Смак крові був противний і приємний одночасно. Я перестала відчувати біль. Мною керувала тільки лють і бажання вбити мучителів. Поранений нелюд вибув з ладу, але другий схопив палаюче поліно з багаття і мстив за напарника, обпікаючи мене палаючим знаряддям. Сітка місцями сплавилася, і я, не звертаючи уваги на пронизливий біль, вирвалася через дірку сітчастого капкана.
Бігла довго. Знесилена, звалилася під розкидисту липу, гілки якої могли приховати від сторонніх очей. Гнітючий стан колись доглянутого тіла, призводив в зневіру. Спина палала вогнем від болю, кігті сочілісь кров’ю. Боляче було навіть дихати. Але життя дороге і боротьба за нього варта будь-яких страждань.
У чуйній і болючій дрімоті я провела в своєму лігві, напевно, не один день. Коли сили трохи відновилися, побрела навмання, поки не побачила дорогу, на якій стояла машина. Сходи були приставлені до борту фури. Видершись по них, я забилася в куток кузова, ще не знаючи, що на ранок мене викинуть з нього в дивному дворі.
Пробудження було приємним. Чарівно пахло домашніми котлетами. Ніжне погладжування по голові прогнали залишки сну. Переді мною стояла миска з їжею. Поруч сиділа моя рятівниця. Мене вона явно не боялася і правильно робила. Адже вона була обрана мною з усіх, за ким я спостерігала, лежачи в лопухах. Така ж висока, струнка, коротковолоса. Від неї виходило внутрішнє сяйво світлого добра і чуйного співчуття. Акуратно, намагаючись завдавати якомога менше болю, жінка поміняла пов’язки і закутала теплою курткою. Намагаючись не ворушитися, я лизнула її руку і довго-довго вдивлялася в її очі. Так, своїм собачим чуттям я не помилилася у виборі – це моя господиня, яку абсолютно не хвилюють мої екстер’єрні нестандарти.
Через деякий час я була в стані зустрічати свою господиню у цеху в ранкові години і проводжати ввечері до прохідної. Моя дама так звикла до заданого мною розкладом, що розгубилася одного разу, не зустрівши мене на виході. Здивовано озираючись на всі боки, явно засмучена жінка перетнула пропускну зону і з здивованої радістю побачила мене, коли я сиділа на вулиці.
“Ти зі мною?” – запитала жінка. Я ствердно кивнула головою. І ми пішли разом. Я, як личить вихованому доберманові, гордо крокувала з правого боку, не обганяючи свою господиню навіть на півкорпуса.
«Як вони схожі!» – говорили перехожі, проводжаючи нас захопленими поглядами. Було чим милуватися. Я зміцніла на той час, позбулася бинтів, набрала вагу і отримала практично колишню форму, а радість на обличчі моєї господині висвітлювала вулицю замість сонця.
Близько біля під’їзду в носі знайомо засвербіло, прокинувся інстинкт, закладений природою. Сховавшись в заростях бузку, я за мить вийшла з них з доларом в зубах. Господиня відмахувалася від дару, але моя наполегливість переконала її взяти в руки папірець, в достовірності якого можна було не сумніватися. Принтерну підробку я в змозі відрізнити від справжніх грошей.
Ошелешена моєю знахідкою господиня, пропустила мене в квартиру, вимовивши тільки одну фразу: «Не можна!». По запаху я відразу розпізнала неприємне сусідство. Здиблена шкура величезного сірого кота пронеслася повз, обшпаривши мене вогнем зелених очей.
Я не люблю котячу породу, але заподіяти господині зло, образити її оточення – це моветон для собаки, яка знайшла, нарешті, сім’ю. Кіт, на щастя, виявився неконфліктний і, надалі, ми з ним порозумілися.
Дама мого серця жила не одна. До вечора з’явилися чоловік і двоє синів.«Свої!» – попередила господиня, і я, спокійно обнюхавши членів сім’ї, подала кожному лапу. Мій природний жест джентельменського виховання здивувв чоловічу половину. Я органічно влилася в свою нову сім’ю, яка стала для мене сенсом життя.
На ранок господиня відвела мене до ветеринара, який підтвердив чистоту породи і хороший стан. Поки лікар заповнював необхідні документи, я відчула характерний свербіж в ніздрях, безпомилково підійшла до верхнього ящика столу, висунула його назовні і, прихопивши кілька грошових купюр зубами, поклала знахідку на коліна господині. Вона насилу переконала мене повернути награбоване, а здивований лікар, сторопівши, відмовився брати чайові.
“Як звати собаку?” – запитав ветеринар, перегорнувши останню сторінку свого документа. На секунду зам’явшись, моя господиня з посмішкою вимовила: «Маня».
«Негоже для такої породи» – спробував поправити мою даму лікар, а та тихо відповіла: «Для душі взяли, а не для престижу». Ця фраза перевернула все моє нутро. Саме так, одного заводять для душі, а не для показного шику і форсу. Очі незвично засвербіли від подібності сліз, які мусять з’являтися в хвилини особливої ніжності у нормальних особин.
Одинадцять років я прожила в цьому сімействі. Багато води пролилося з тих пір. А зараз я хвора. Немає сил бігати, як раніше. Напевно, цей стан називається старістю. За людським мірками мені зараз близько 80 років. Вік поважний. Я довго лежу на своєму місці, багато сплю і постійно повертаюся до спогадів.
Улюбленим часом року у мене завжди було літо. Ми з господинею йшли гуляти на далеке поле, де я невтомно намотувала багато кілометрів. Потім ми лежали у високій, запашній траві і поїдали зібрану по дорозі дику малину. Спокій і умиротворення проникали в кожен нерв тіла, душа очищалася від накопиченого за день накипу неприємностей і досади. На одній з прогулянок я знайшла шкіряну куртку, у внутрішніх кишенях якої була значна сума грошей і документи. Знайшли ми цього тюхтія за пропискою в паспорті, повернули пропажу. Власник куртки подружився зі мною і в знак подяки довгий час забезпечував сухим кормом.
Повільно спогади перетікають в яблуневий сад при місцевій лікарні. Дорога проходила повз пункт швидкої допомоги. Весь персонал лікарів добре знав нас з господинею, як завсідників цього маршруту. Я зазвичай, вітала лікарів, які відпочивали на сонечку, простягнутою лапою. Подібні собачі жести, як правило, створюють сприятливий клімат у відносинах. Лікарі почали усміхатися, втомлені обличчя посвітліли, з очей засяяла доброта. Життя прекрасне!
Але не зовсім. Вловила я дух агресивний з-за рогу і страшну команду чужої собаці. А через секунду нам назустріч уже мчав ротвейлер зі звіриним оскалом. Встала я живим щитом перед господинею, зустріла потужний таран грабіжника. Живим клубком двох чорних тіл покотилися ми по траві, вгризаючись в плоть один одного.
Думка промайнула, чому ж господар ротвейлера не зупиняє цю бійню? Коли моя дама кинулася мені на допомогу, господар насилу відтягнув розлюченого звіра. А у звіра цього очі почервоніли, піна клекоче, хрипи вириваються з глотки. Моя господиня одразу почала оглядати мене, а розглядати вже не було що: шкура в друшляк перетворилася. Благо поряд лікарі були. Заштопали мої діри в шкурі, господині руки забинтували. Рушили ми додому, як два ветерана з поля бою, кров’ю забруднені, забинтовані, але горді.
Чітко запам’ятався один зимовий вечір, коли по домофону чужий жіночий голос прокричав: «Швидше! Вашого малого б’ють у дворі!». Молодший син моєї господині був моїм улюбленцем, і йому зараз, схоже, доводилося не солодко. Господиня на босу ногу натягнула чоботи, накинула пальто, і ми кинулися вниз по сходах. На майданчику перед будинком розгорівся кулачний бій між підлітками. Мій улюбленець з розбитою губою відбивався від трьох нападників. Cили були явно не рівні. Кинулася я в купу з гучним гавкотом, розтягнули хлопчаків в різні боки. Для науки прокусила чужі в’язані шапки, а з чола свого улюбленця сльози гіркі злизала. Слава богу, обійшлася ця бійка без травм.
А улюбленцем для мене молодший став через гру на флейті. Напевно, я в іншому житті була вокалістом, тому що при перших, почутих мною звуках інструменту, я заспівала. По-своєму, по-собачому, з настроєм я завивала під акомпанемент флейти і регіт оточуючих. Мабуть, мій вокаліз, підкорював і їх своєю віртуозністю. Тому я співала з насолодою завжди, коли слух вловлював душевні мелодії.
У будинку суєта. Моя господиня з чоловіком відлітає на Атлантику. А я лежу на своєму місці, до внутрішнього болю прислухаюся. Гризе він мене зсередини, нищить. На короткий час хвороба перепочинок дає, а потім нокаутує знову. Я не скаржуся, я терплю, я не маю права зірвати відпустку своєї коханої жінки.
Через пару днів мені стає зовсім погано. Кіт від мене не відходить, морду вилизує, м’яким клубком до живота притискається, лапкою по голові гладить. Несподівано, дивна сила штовхнула мене в серці, пронизала його наскрізь і наповнила тіло дивовижною легкістю, від якої пішли біль і страждання, від якої захотілося злетіти. І я злетіла, як злітають птиці, і здійнялася, торкнувшись хмар. Як чудовий був цей політ до сонця! Від захвату і радості, не стерпівши, я заспівала по-своєму, по-собачому, душевно і красиво.
Раптом гострий собачий зір вичленував рідний жіночий силует. Моя господиня брела по кромці океану, загрібаючи ногами пісок кольору сонця. Хвиля, тихо набігаючи на берег, ніжно обіймала ноги моєї єдиної в світі жінки. На її обличчі спокій і умиротворення.
Зробивши над собою зусилля, я загальмувала своє ширяння і зависла над своєю жінкою.
А жінка, розслаблена розкішшю раннього ранку, раптом здригнулася від несподіванки. Назустріч їй, майже не торкаючись вологого піску, летів доберман. Придивившись, жінка в заціпенінні впізнала в собаці свою Маню. Вона мчала назустріч легко і граціозно, готова кинутися в обійми, повискуючи від нетерпіння і захоплення. Переплутати Маню з іншим доберманом неможливо: вона надто велика, вона переросток, вона нестандарт. Не добігши до жінки трьох-чотирьох метрів, собака пропала, наче розчинилася в океанському мареві. Вражена жінка не виявила на вологому піску відбитків собачих лап. А через секунду телефонний дзвінок розбив гармонію спокою. Голос молодшого прошепотів крізь сльози: «Мані більше немає».
А я, уроджена Марія-Марта-Мереміс або просто, Маня, продовжувала свій політ до сонця. На душі було спокійно. Земний шлях завершено. Попереду – нескінченність …
Вас вразила ця історія добермана Мані?
