Ми з Катрусею виростили і виховали єдиного синочка – Дмитра. Хоч і балували його, але він став справжнім чоловіком: добрим, мужнім і вихованим. Завжди шанував і мене, і матір.
Кілька років тому коханої дружини не стало. Наша сільська хатинка перестала приносити мені радість, бо без Каті – все здавалося сірим і похмурим.
Ще й у сина фінансові труднощі почалися. Невістка другою дитиною завагітніла. Грошей тепер на велику сім’ю не напасешся. Дмитро не хотів, аби я хвилювався, тому нічого мені про це не розповідав. Та я хоч старий, але не сліпий – сам усе бачу.
Хвилювався, як би син у борги якісь не вліз, або в кредити, тому вирішив для себе, що просто зобов’язаний йому допомогти в скрутну хвилину.
“Продам хату в селі”, – подумав собі. Так і зробив.
Переїхав остаточно до міста. Приємно було бачити, що в сина та в його сім’ї все налагоджується. Дмитро та моя невістка Оленка були мені дуже вдячними, та й жити з ними було комфортно і весело.
Та не минуло й кількох місяців, як я почав жахливо сумувати за селом. Все мене в тому мегаполісі лякало: і люди, і машини, і натовпи, і гучні звуки. Мій садочок, рідні маленькі вулички з протоптаними стежками почали мені навіть снитися.
Одного дня якось вирішив просто поїхати до села, навідатися до могилки Катрусі.
Зібрав речі та й поїхав. В автобусі біля мене сиділа жінка. На колінах тримала розсаду помідорів, що давно переросла.
Я задивився на ящик, бо замислився про те, як добре було б зараз повернутися до свого саду, до свого городця, посадити улюблені Катрусині овочі, попоратися в пухкій землі.
Моя супутниця нервово відсунулася від мене, посунувши ящик якнайдалі.
Я відвів свій погляд на неї, а вона сказала:
– Чого витріщаєтеся? Так, може розсада і переросла, не встигла висадити вчасно. Це ж не привід тепер усю дорогу дивитися на мене з таким засудженням.
– Та ви що? Я ж навпаки! Минулого року теж у червні помідори садив. У травні онук народився – то клопотів вистачало. Ви їх голівками донизу садіть, так вони швидше дозріватимуть. Повірте, врожай будете з усіма збирати.
– Справді? О, дякую за пораду, бо я ше нічого не встигла посадити. Вже у відчай мало не впала.
– Та чого переживати? Травень тепер он який мерзлявий… Ліпше притримати коней, дочекатися поки земля прогріється.
Балакали з Іриною Сергіївною (так звали мою сусідку) цілісіньку дорогу. На кінцевій взяв у неї з колін ящик і питаю:
– То куди нести?
– Моя хата за пагорбом. А ваша де? Нам по дорозі?
– Мені всі хати по дорозі? – сміючись відповів я.
Нова знайома знітилася і вирішила уточнити:
– А це як так?
Тоді я їй розповів про те, що хатину свою продав після смерті дружини, щоб сину допомогти, а тепер сумую страшенно, от і тиняюся по селу, як неприкаяний.
– То ходімо до мене в гості? Куди ж ви подінетеся? Не будете ж на пеньку сидіти увесь час.
– Та незручно якось.. Що Ваш чоловік скаже?
– Та нема мого Степанка. Помер давно.
– Гаразд! Піду, але з однією умовою!
– Якою?
– З помідорами я вам таки допоможу. Дуже вже за роботою на городі скучив.
Ірина засміялася і сказала:
– Тоді з мене щавлевий борщ! Любите такий?
– Аякже! Давно такої розкоші не куштував.
Той день минув чудово. Майже увесь час ми розмовляли, а теми для діалогу не завершувалися і не завершувалися.
Після того дня я став навідуватися до села частіше. А через рік взагалі назовсім переїхав до Ірини в село.
Живемо тепер душа в душу. Що ще треба для щастя – маленький будиночок в селі і рідна людина під боком?
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
