Мої донечки – це найдорожче, що в мене є. Ніколи не забуду той день, коли ми з Надею дізналися, що чекаємо на двійню.
Я зовсім не злякався такої відповідальності, навпаки – не міг дочекатися моменту, коли ж нарешті побачу своїх діток.
Ми з дружиною робили все, щоб Алінка та Даринка були щасливими. Спочатку балували їх дорогими іграшками, потім водили на всі можливі гуртки, а коли настав час вступу в університет, оплачували репетиторів.
Аліна надумала вступати в медичний, а Дарина завжди мріяла стати юристом. Самі розумієте, за таке навчання довелося немало заплатити, але ми ніколи нічого донькам не шкодували.
Знайомі, рідні нам дорікали, казали, що своїми “виховними методами” зробимо з дівчат справжніх егоїсток, але ми ті слова пропускали мимо вух. І не дарма!
Наші дівчатка виросли чудовими жінками – добрими, розуміючими, вдячними. Донедавна я в це щиро вірив, але в моєму житті сталося те, що змусило по-іншому подивитися на власних дітей.
Все почалося з того, що доньки вирішили пожити окремо. Ми з Надею підтримали їхню ідею і допомогли з квартирою – самостійне життя піде їм на користь.
Спершу допомагали грошима, платили за оренду, але зараз вони знайшли собі гарні роботи і непогано заробляють.
– Мамо, тату, ми ж не можемо сидіти у вас на шиї вічно! Не хвилюйтеся, грошей на достойне життя нам з Дариною вистачить.
– Якщо не впораємося – покличемо вас на підмогу! Обіцяємо.
Ми з дружиною не могли натішитися, що виростили таких самостійних, працьовитих дітей, які піклуються про своїх батьків.
Якби ж то справді було так! Сам не розумію, як так сталося, але після від’їзду доньок ми з Надею зрозуміли, що стали одне для одного зовсім чужими людьми – навіть теми для розмови не знаходили.
Аліна і Дарина були, як той клей, який тримав наш шлюб укупі, а тепер вони вилетіли з сімейного гніздечка – і все розсипалося.
Вирішили не мучити одне одного, а просто розлучитися і жити далі. Хочу, щоб ви розуміли, Надю я дуже поважаю і ціную, вона ж матір моїх дітей. Вона теж ніякого зла чи образи на мене не тримає – просто нам не по дорозі.
Дуже хвилювалися, як про це сказати донькам, але, дякувати Богу, цю новину вони досить спокійно сприйняли.
І все, мабуть, було б чудово, якби я на старості років не закохався. Хоча чого на старості?! В 50 років життя тільки починається! Я дуже хочу в це вірити!
Уляна – неймовірна жінка! З нею я почуваю себе молодим хлопцем, який готовий підкорити всі вершини заради коханої жінки. Хочу зробити їй пропозицію і прожити з нею до кінця своїх днів.
Навіть колишня благословила мене на щасливий шлюб, але коли я розказав про свої плани донькам, то був шокованих їхньою реакцією.
– Як ти міг? Ось так просто взяти і забути маму?
– Невже тобі плювати на все, що між вами було?
Тепер дівчата зі мною не хочуть розмовляти, а я просто не розумію, в чому так перед ними завинив?! Хіба я не маю права на щастя?
Як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
