Анна не могла дочекатись, коли вже скінчиться її робочий час, інколи заглядала на манекен з ідеальною особливою весільною сукнею. Як то дотерпіти уже до того весілля. Їхнього з Андрієм весілля. Так чекала, що й сама пошила собі сукню. Уявляла, як тішились би за неї батьки, якби були живі…
На одну мить з очей просились сльози, бо батьків бачила ще в далекому дитинстві. Вона була ще малюком, коли батьки померли. Родичі все майно швидко розділили, а її запхали до інтернату. Там вона якось вижила, потім вчилась на швачку і влаштувалась на роботу в таку собі фірму з пошиття робочого одягу.
– Гарна дівчина, добра і щира, – часто говорила Аліна Семенівна, вахтерка гуртожитку, в якому проживала Аня. – І господиня чудова – в кімнаті завжди чисто та охайно. Хоч би Бог дав їй, сиротині, гарного чоловіка.
Пані Аліна мала двійко таких ще дівчат, як і Аня, завжди шкодувала дитину і постійно молилась за неї, як за своїх дітей. Вона вже прожила свою молодість, часто на роботі бачила теперішню молодь і дуже переживала, щоб на Аню не натрапив якийсь корисливий хлопчак. Але коли Аня познайомила її з Андрієм, красивим, самостійним, розумним, уважним і люблячим — вахтерка заспокоїлась, бо бачила ті серйозні наміри молодих.
Якось після роботи Аня йшла додому, в гуртожиток, по гроші, які їй того місяця дав Андрій. Він з села, а в місті жив з далекими родичами, які часто випивали зайвого, тому гроші довіряв нареченій. Того дня вони мали йти по обручки. Аня наче на крилах летіла, забігла в кімнату, відкрила стареньку скриньку, але замість грошей було лише дно скриньки.
– Ой, леле, невже Ігор забрав? – бідолаха зрозуміла, що скриньку з грішми забрав її двоюрідний брат-п’яничка, який два-три рази на рік навідувався до неї. – І знаю ж, що він не чистий на руку, а все одно пустила до кімнати. Ой, лишенько, а що ж я Андрію скажу? За що ж ми тепер обручки купимо?
– І скільки разів я тобі говорила, аби гнала того п’яничку геть, ти все одно мене не послухала, – почувши, що сталося, скрушно похитала головою пані Аліна. – Який він тобі родич? Приходить, аби тебе, дурепу, в черговий раз обібрати.
Андрій довго допитував кохану, яка плакала і ніяк не могла заспокоїтись.
– Ну, не плач, моя маленька, – шепотів він, обнімаючи її. – Давай-но я піду до нього, і ми по-чоловічому поговоримо.
– Ні-ні, – заперечила дівчина. – Тільки не це. Він же відсидів строк за те, що побив товариша по роботі. І коли вип’є, то стає наче ненормальний. Його рідна мати, і та його тоді боїться.
Закохана пара довго гуляла містом, куштувала шоколад, але Аня все ніяк не могла заспокоїтись. Що не кажи, але ж вона була частково винною у цьому всьому. Якби не туди поклала, то все було б добре. Попрощалась з Андрієм біля під’їзду, а в кімнаті довго плакала.
– Боже, ну чому так? – бідкалася вона. – Чому мені так не щастить?
Минув іще один день. Великодній вечір, усюди вихідний, Аня взяла з роботи пакет з подарунком для пані Аліни, Андрія і своє пальто з секонду, поїхала в гуртожиток. З Андрієм домовились зустрітись ввечері біля пекарні, щоб разом посвятити кошики.
Настрою ще від учора не було зовсім, але дівчина не хотіла підводити друзів і таки почала збиратись. Вахтерка зробила їй таку зачіску, що салони краси позаздрили б. Одягнула зелене плаття, яке підкреслювало карі очі, приміряла те пальто. Хоч і з секонду, але виглядало, як новеньке.
– Ой, що це? – дівчина відчула під пальцями замочок. – А я й не бачила, що тут є внутрішня кишенька. Ой…
Відкрила замочок і водночас рота. У маленькій кишеньці був папірець і 200 євро. Вона не могла повірити своїм очам!
– Невже це правда? – прошепотіла вражена дівчина і на радощах розплакалася. – Невже в такий особливий вечір і справді трапляються дива? Дякую тобі, Боже, що ти в цей вечір зробив мені такий щедрий подарунок. Цих грошей вистачить і на обручки, і на інші дрібниці.
На тому папірці був напис, який наступного дня прочитала Ані подруга:
– Привіт, фройляйн! – читала Оля. – Я хочу, аби дівчина, яка носитиме моє пальто, отримала також і маленький подарунок. Тому надсилаю тобі ці гроші, аби ти купила собі те, про що мрієш. Будь щасливою! Ельза!
Аня плакала від щастя і не могла заспокоїтись. Подумки дякувала Ельзі. Того дивного вечора 20-річна Аня повірила у диво, справжнє передсвяткове диво.
А ви вірите в дива?
