Я все життя прожила у невеликому будинку. Він стоїть на краю села, оббитий деревом. З дитинства пам’ятаю кожну стіну та кімнату. Там пройшли усі мої найкращі роки. Лише після знайомства батьків з моїм нареченим я переїхала. Та з чоловіком у нас не склалося, тому через деякий час я повернулася з дитиною на руках.
Мама з татом були моєю підтримкою та опорою. Коли їх не стало, я виховувала дочку самостійно. Вона також виросла у батьківському домі, вийшла заміж і народила мені онука.
Цей будинок мені рідний і близький. З ним у мене пов’язано багато спогадів. Однак навіть вони не можуть заперечувати очевидні факти: стіни почорніли і вкрилися пліснявою, фундамент просів, а шифер на даху пропускає вологу. Сирий підвал став розсадником для щурів. Спочатку ми намагалися ремонтувати деякі недоліки, але зараз нічого більше не допомагає.
Роки і старість беруть своє.
Нещодавно я зустріла свою сусідку. Вона світилася від радості, адже син з невісткою запропонували їй переїхати. Молоді придбали невеликий дім за містом і забирають матір з собою. А там і місця достатньо, і власна ділянка для городини й клумб є. Тож сусідка прощається зі своїм старим домом і нашою вулицею. Я б теж хотіла такого щастя.
Здається, ніби моя мрія також почала втілюватися в реальність. Дочка зателефонувала мені і сказала, що у них є для мене сюрприз, пов’язаний з житлом. Діти забрали мене і ми разом поїхали в якусь новобудову. Піднялися на 5 поверх і зайшли в трикімнатну квартиру. Навколо багато світла й простору. Ремонти готові. Хіба не казка?
Я не тямилася від радості і миттю запитала:
– Діти, покажіть мені мою кімнату! Де тут буде мій куточок?
Здивована дочка відповіла:
– Мамо, ти нас не так зрозуміла…Ми просто хотіли тобі показати наше нове помешкання, щоб ти пораділа за нас. Адже тут місця для трьох дорослих зовсім немає. В одній кімнаті буде спальня, в іншій – вітальня, а в третій – дитяча. І взагалі я планую ще народжувати. А у тебе в селі своє життя. Там і спогади, і кіт, і подруги. Куди ж тобі до нас? Ні, це навіть не обговорюється.
В очах потемніло. Було прикро чути такі слова від рідної доньки. Тим часом зять стояв і дивився в підлогу. Йому було ніяково. Зрозуміло, що він завжди мав підтримувати рішення дружини. Я не витримала і сказала, що мені потрібно терміново в поліклініку. За порогом квартири у мене полилися сльози. Вдома я ще три дні сподівалася, що дочка схаменеться, але цього не сталося. Зрештою я зателефонувала до неї, щоб запитати, як у них справи. Вона сказала, що все гаразд: ходять магазинами і меблі обирають.
Тепер я думаю, що можливо даремно розмріялася? Адже мені ніхто нічого не винен. Тим паче молоді мають право на щасливе життя. А скільки мені старій треба? Хоча сумно усвідомлювати, що на старості літ я стала нікому непотрібною.
А що ви думаєте з цього приводу? На чиїй ви стороні в цій ситуації?
