Про життя як в Ірини міг мріяти кожен. Коханий чоловік, донечка красуня і квартира у гарному районі. Ще й працювала вона з дому, що економило їй сили й час.
Та одного вечора все змінилось. Олег прийшов сумним з роботи, коли вона якраз розігрівала вечерю.
– Любий, привіт! Як день? Щось сталось, ти якийсь засмучений? – хвилювалась Іра.
– Та батько знову за старе. Його сусід дзвонив, казав, що він вийшов в одній сорочці й штанах шукати маму. Зима ж, він чим собі думає. То його дружина сусіда побачила і завела до себе. Чаєм напоїла і трохи заспокоїла.
– Невже йому так на старості стало так погано. Він ще й зовсім один.
– Так, це сумно. Скоро йому знадобиться догляд, як за дитиною.
Ірині було жаль свекра. Він овдовів кілька років тому і з того часу сам не свій. Живе у старому будинку в селі, а поруч лише кілька хат.
– Я думаю нам треба забрати його до нас.
– Ти впевнений? Я не уявляю цього, у нас же дочка. А що, якщо він знову щось витворить?
– Але залишати його там теж не вихід. Він мій батько. Він цілих 13 років чекав, поки я з’явлюся на світ. Тож тепер треба його прихистити. По-іншому я не зможу. Поселимо його у дитячій, там телевізор є, буде собі дивитися.
Батько Олега не любив місто. Йому ті багатоповерхові коробки здавалися бездушними.
– Тату, зато в нас завжди є тепла вода і батареї добре гріють. Тобі тут буде добре! – переконував син.
– Дідусю, я дозволяю тобі брати мої іграшки. Мама казала, що ти тепер як дитинка і ми можемо бавитись разом.
Чоловік перші кілька днів поводився без змін. Їв з нами за одним столом. Але з часом ставало все більше дискомфортно. Він міг забути де знаходиться, як його звати. Міг одягнутися і запевняти, що йому треба до дружини, яка вже чекає на нього. Часом, коли Іра працювала за комп’ютером у вітальні він міг довго стояти за нею і дивитися, що вона робить.
Одного дня Іра не стерпіла і вирішила висловити все чоловіку.
– Слухай, я більше так не можу. Знайдімо для нього якесь хороше місце? – вмовляла чоловіка вона.
– Ти про дім пристарілих? Ти жартуєш? Не знаєш в яких умовах їх там тримають?
– Я ж кажу, можна пошукати хороший заклад. Йому буде цікавіше проводити час з однолітками.
– Ні, цього не буде. Я його нізащо не залишу…
– Тоді запросімо Сидоренків до нас? Ми вже давно нікуди не ходили, поки він тут. Я приготую вечерю, посидимо разом.
– Я ж не проти. Клич їх.
Того вечора прийшли запрошені гості. Дід був у кімнаті з внучкою та Іра вирішила послухати чи вони ладнають і стала свідком їхньої розмови.
– Я коли виросту, то стану моделлю. Буду їздити на дорогій машині, їсти у ресторанах і просто багато заробляти. А потім переїду у гарний будинок і заведу багато собак – захоплено розповідала дівчинка.
– А батьків ти візьмеш з собою?
– Ні, я віддам їх, де відвозять стареньких людей, щоб їх там доглядали.
Він почутого в Іри затрусилися руки. Вона зрозуміла на мить, як це, коли рідна дитина хоче тебе дати в будинок пристарілих. І назавжди змінила свою думку. Вона продовжила доглядати за свекром і йому з кожним разом ставало все краще. А коханий не переставав дякувати їй.
– Іринко, у мене є гарна новина. Ти зрадієш їй. Батькова сестра згодилася за ним приглядати. У неї нікого немає крім нього, тим більше в селі хата пустує, а він дуже її любить. Будуть двоє там жити. Ти щаслива?
Ірині стало жаль, що свекор з такою легкістю погодився повернутися в село. Вона вже звикла до нього. Але все добре розуміла.
– Дякую, люба невісточко, що приглянула за мною! Не кожна стерпіла б такого старого, як я. Що я можу зробити, то хвороба винна. І моя дружина тобі дякує, ми з нею часто розмовляємо – на прощання сказав дідусь і обійняв її.
– Нема за що дякувати. Ми будемо часто до вас приїжджати. Тримайтеся і бережіть себе – заплакала Іра.
Після того вони ще часто допомагали старенькому татові. Іра сподівалася, що своїм вчинком показала гарний приклад дочці, і що вона не повторить її помилки, а буде завжди поважати батьків.
Як вчинили б ви на місці Ірини?
