Я не розумію жінок, які протягом дев’яти місяців носять під серцем нове життя, а потім відмовляються від цього дива…
Доля мого сина склалася таким чином, що він одружився в зрілому віці. На той момент йому було 40 років, як і його обраниці. У невістки за плечима вже було одне розлучення. Однак з розповідей сина між ними спалахнули почуття з першого погляду, тому вони не бачили жодних причин і перешкод, які б могли зупинити їх від узаконення стосунків. Звичайно, я раділа за благополуччя власної дитини і з нетерпінням чекала на появу їхнього малюка. Через місяць молоді сповістили чудову новину про те, що я стану бабусею.
Оскільки дружина мого сина була у зрілому віці, то лікарі одразу порекомендували їй пройти повне обстеження і протягом усієї вагітності перебувати під пильним медичним наглядом. Адже були великі ризики, що немовля може мати генетичне захворювання або спричинить шкоду своїй матері. Однак невістка усі слова пропускала повз і не хотіла ні здавати аналізи, ні проводити скринінги.
Зрештою так минуло дев’ять місяців і жінку забрали в пологовий. Через ускладнення немовля одразу забрали в реанімаційне відділення. Згодом лікар повідомив нам новину, яка нас шокувала. У дитини виявили синдром Дауна. Ми з сином поїхали додому і цілу ніч думали, що тепер робити. Тим часом невістка не знаходила собі місця в палаті, а потім, не порадившись з нами, пішла писати відмову від новонародженого малюка. Наступного дня вона без докорів сумління поставила нас перед фактом, що не готова присвятити своє життя догляду за хворою дитиною.
Коли ми з сином залишилися вдвох, то я запропонувала забрати онука додому. Так, це велика відповідальність. Так, буде важко. Та хіба можна кинути безпомічне немовля напризволяще? Більше ніхто не займеться його реабілітацією, окрім нас.
У моєму серці ще жила надія, що невістка отямиться і змінить своє рішення. Проте минали дні, а жінка твердила, що не любить свого сина і зовсім не відчуває до нього теплих почуттів. Коли їй розповіли, що ми збираємося забрати малюка, то зчинився великий скандал.
Зрештою шлюб мого сина розпався. Дружина подала на розлучення. Ну і нехай. Зате зараз у нас є сонячний промінчик Дмитрик. Він кожного дня радує нас своїми маленькими успіхами.
А як би ви вчинили на місці автора? Що ви думаєте про вчинок матері?
