– Невже той самий Славко приїжджав, по якому ти сохла 30 років тому?! Ти сказала йому, що Інна його донька?

В’ячеслав Валерійович вперше за 30 років їхав до рідного міста. Ще у юному віці він зібрав речі та переїхав до столиці, аби будувати кар’єру. За роки праці він ні разу не повертався додому, а зараз йому дали завдання проконтролювати там будівництво нового житлового комплексу. 

– Знаєш, а у цьому місті моє перше кохання живе, – сумно сказав чоловік своєму заступнику Ігорю Васильовичу. – Оля мене проводжала у столицю та гірко плакала. Не хотіла, аби я їхав. А я все обіцяв, що через рік заберу її до себе…

– А чого ж не забрали? – запитав Ігор Васильович.

– Та мені геть не до кохання тоді було. Я три роки лише про роботу думав. Інколи навіть поїсти забував, то що вже й за стосунки казати. Потім геть забув про неї, якось не до того було. Але через 15 років почав частіше про неї згадувати. Зрозумів, що таких чистих та щирих стосунків в мене більше ні з ким не було.

Чоловіки вже приїхали до філії компанії та швидко пішли на нараду. Після того, їх одразу повезли на будівництво. Дорога була важкою та й перепочити вони нормально не встигли, тому В’ячеславу Валерійовичу ввечері стало дуже погано. Заступник не став зволікати та швидко подзвонив у швидку. Він підняв усіх на ноги та вимагав кращого лікаря. Виявилося, що кращим рішенням було відвезти чоловіка в обласну лікарню, там умови кращі та й лікарі хороші. Так і зробили. 

Отямився Вячеслав Валерійович вже у лікарні, коли якась жінка робила йому укол. Чоловік постарався сфокусувати погляд та розглянути її. На вигляд їй було років 30 й вона когось йому нагадувала. 

– Оля, це ти? – зі страхом та подивом сказав чоловік.

– Ні, мене звуть Інна Олександрівна. Я лікар-терапевт.

– Оля Лещина, це ж ти! Зізнайся!

– Ні, я не Оля, я Інна Олександрівна. 

Тут втрутився заступник. Він почав розказувати жінці, що це поважна людина й ставитися до нього мають відповідно. Жінка вислухала його та вивела з палати, аби він не відволікав її від роботи.

– А звідки ви знаєте Олю Лещину? – запитала жінка.

– Так я з нею в одну школу ходив. Я ж сам родом з Городища. А ви її знаєте?

– Знаю, це моя мама. Нас часто плутають, але я навіть не здогадувалася, що ви знайомі.

Інна розповіла йому про те, що її мама одружена, має трьох дітей та двох внуків. Працює вона медсестрою у лікарні. 

В лікарні чоловік був майже до 12 ночі, а коли йому стало легше, його відпустили у готель. Наступного дня, В’ячеслав Валерійович попросив свого заступника відвезти його у міську лікарню, щоб зустрітися з Олею. Коли він її побачив, то одразу й не впізнав. Лише очі видавали. Вона була рада його бачити й проговорили вони майже 2 години. 

Звичайно, чоловік всіляко уникав питань, чого ж він тоді не повернувся за нею. Не дивлячись на те, що минуло вже 30 років чоловіку досі було соромно. А Оля не допитувалася, вона вже давно пробачила його. 

– Олю, скажи, Інна моя донька?

– Ні, вона донька мого чоловіка Саші. Ти ж поїхав та ніякої звісточки мені не надсилав, от я і вирішила заміж вийти, аби не тужити сильно та в дівках не залишитися.

От вони поговорили та й чоловік поїхав. Через годину, до Олі прибігла її сестра Ніна. 

– В’ячеслав приїжджав?

– Так, приїжджав.

– Ти йому сказала, що Інна його дочка?

– Ні, не сказала.

– Чого? Ти що не знаєш, що він у столиці велика шишка? Він би допоміг їй! Життя б краще влаштував.

– А мені що погано живеться? Будинок гарний є, молодші діти вчаться у столиці, а в Інни й так кар’єра стрімко росте. Пропонували хорошу посаду. А рідний батько може все зіпсувати й навіть дозволу не запитати. 

– Дитина має право знати, що в неї є біологічний батько.

– А вона все знає. Я їй вже давно розповіла. Це ж вона вчора мені про його приїзд сказала.

– І що вона йому не сказала?

– Не захотіла й це її вибір. 

А як би ви вчинили на місці Олі, сказали б що Інна його дочка?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Julia
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector