Зима ще не хотіла відступати, тому березень був холодним. Хлопчик, оминаючи снігові кучугури, біг до зупинки, на якій завжди виходить його мама. Вона знову цілу ніч працювала, тому вдень, мабуть, буде відпочивати. У неї завжди не вистачало часу на сина, але він все одно до нестями її любив. Хіба ж не знав, що вона так важко працює лише заради нього.
А вчора він працював заради неї. Допомагав місцевим на ринку, щоб отримати гроші. А на них придбав не солодощі чи нову іграшку, а букет квітів. Для єдиної і найріднішої мами. І от, уявляючи мамину посмішку, він уже біг, оминаючи повільних людей. Тоді весь світ був для нього у цих квітах. І він чекав маму, поки сніжинки маскувались у його світле довге волосся. Як же він собою пишався. Він знав: ним пишаються всі. А які ж були гарні ті квіти! 
І от мама виринула з автобусних обіймів, змучена та виснажена. А перед очима — рідний світловолосий хлопчик і найкращі в її житті квіти. Усі тривоги та втому зняло як рукою, а з очей полились сльози. Вона обіймала сина, розуміючи, що долає всі труднощі недаремно.
То яка ж різниця, скільки у вас грошей і статків? Головне — мати в серці те, що робить нас людьми.
Як ви думаєте, чи правильно зробив хлопчик?
