“Ніколи б і не подумала, що моє древнє місто перетвориться на справжнє пекло” – розповідь жінки, яка вижила

Війна для моєї родини почалась о 7-й ранку 24-го лютого. Подзвонив брат і сказав, що в місті виє сирена. Ми не чули. В нашому районі, якщо вона і лунала, то дуже тихо. Ще сказав, що вторгнення почалось, росіяни перетнули кордон.

Перші відчуття – страх та безпорадність. Я дивилась на своїх дітей, які мирно спали в своїх ліжках, і плакала. Я не знала, що робити. Ніхто не знав. Все відбувалось надто швидко.

Тікати з міста? Залишатись?

В голові постійно виникала обнадійлива думка, що все це скоро завершиться. Ну не може це тривати довго! Ось наші військові відіб’ють наступ, і війна закінчиться, так і не розпочавшись.

Чому не виїхали одразу?

Я не можу зараз сказати, чому ми не виїхали з міста в перший же день. Причин багато. Вагались, сумнівались, зважували “за” і “проти”, говорили, що довга дорога – то складно для дітей, питали один одного, куди їхати, погоджувались, що в “західній” і в Європі ми нікому не потрібні… 

Я, мабуть, ніколи собі цього не пробачу. Я знаю, що сама винна в тому, що мої діти три тижні жили в пеклі.

Через мою нерішучість ми вчасно не виїхали з Чернігова. Моя прекрасна маленька принцеса в своїй ніжно рожевій курточці та шапочці лазила по брудному підземеллі, дихала пилом, голодувала та хворіла.

Чернігів

 

А старший син став мовчазним. Тільки інколи питав мене :”Мамо, правда ж у нас все буде добре?”

Я казала, що все буде добре, а сама не вірила.

Ситуація в місті погіршувалась буквально щодня. Це єдине виправдання, яке я для себе знаходжу. Все відбувалось дуже швидко.

Розуміння того, що треба рятувати дітей і тікати з міста, прийшло вже на третій день війни. І ми готові були їхати. Машина з повним баком пального стояла під будинком.

Але тут голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус заявив, що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно.

Потім з’явилась інформація, ніби підірвали автомобільний міст через річку Десна – головний виїзд з міста.

Ми повірили. Якщо шляхи заміновані, то як нам поїхати? Ніяк. Треба чекати якогось іншого порятунку.

Невдала спроба

А потім в наш будинок влучив снаряд. Ми тоді були в підвалі. Щось дуже сильно гупало зверху. Потім прибіг переляканий сусід і сказав, що в середньому під’їзді позривало балкони, в багатьох квартирах повилітали вікна, в стіні будинку діра, а рятувальники обстежують територію.

Наша квартира не постраждала. Але повертатись туди стало страшно. Підвал здавався більш безпечним.

А за кілька днів голова ОВА В’ячеслав Чаус у своєму черговому відеозверненні до містян сказав, що поки централізованої евакуації не буде, але чернігівці продовжують виїжджати на власних автівках.

Ми були дуже здивовані. Як люди виїжджають, коли всі виїзди з міста заміновані? Ми ж вірили в це! Ми не виїжджали, бо вірили. 

Тоді ж в перший тиждень війни ми вперше спробували втекти. Сіли в машину в чому були та поїхали. Але автівку з міста вже не випустили, як і сотні інших. Під Черніговом йшов бій.

Важко описати наші відчуття, коли ми втратили надію на порятунок і знову повернулись до холодного підвалу.

 

Підвальне життя

Спускатись в підвал ми почали буквально на другий день війни. Спочатку, коли в місті вила сирена, просто сиділи на карематі неподалік від входу. Проводили в підземеллі буквально кілька годин, а на ніч йшли додому.

Коли ми ночували в квартирі – я не спала. Я слухала ніч. Як тільки лунала сирена чи щось вибухало – бігла до вікна. В перші дні ввечері та вночі люди ще не боялись вмикати світло в квартирах. Освітлені вікна трохи заспокоювали.

А потім росіяни розбомбили багатоповерхівки в центрі Чернігова. Загинули люди. Мій брат тоді був неподалік у підвалі, а потім біг до будинку бабусі, який теж постраждав. Бачив відірвані кінцівки та мертві тіла. Це було вперше – стільки жертв одночасно.

На той момент у нас ще була електрика, а телевізор показував кілька каналів.

Кадри понівечених будинків можна було подивитись і в інтернеті. Люди нарешті почали розуміти, що таке ракети. В підвалах та укриттях різко побільшало мешканців.

Ми “переїхали” з підвального коридору до сарайчика. Щоб зробити його більш-менш безпечним для дворічної дитини, чоловік огородив стіни картоном. На земляну підлогу ми постелили каремат, а зверху поклали надувний матрац. Потім принесли з квартири ковдри, пледи та подушки. Знесли вниз запаси продуктів та води. 

Ми фактично переїхали в підвал. З кінця першого тижня війни ночували там постійно. Одягали на себе по 3-4 кофти, кілька штанів, куртки та шапки, вкривались домашніми ковдрами.

Та посеред ночі все одно прокидались від холоду. Температура повітря на вулиці -8. В підвалі приблизно стільки ж. Хіба що вітру немає.

Життя у підвалі

 

Але в нашому підземеллі було світло! Це допомагало. Ми навіть кип’ятили там воду в електрочайнику та пили перед сном чай. Це ненадовго і зовсім трішки, але покращувало настрій.

З’являлась надія, що ось-ось – і все закінчиться. І будемо жити як раніше.

Та війна ставала з кожним днем, з кожною годиною все страшнішою.

Обстріли з артилерії ставали все ближчими.

А потім почали регулярно прилітати ракети. Ми чули, як вони летять.

Та найстрашніше – це літаки. Вони ревіли в небі, а потім скидали бомби.

Щоранку, коли ми прокидались, то перше, що робили – дивились в інтернеті, що розбомбили цієї ночі.

Готель “Україна”, колишній кінотеатр, школи, дитячі садочки, житлові будинки в спальних районах, де і близько немає військових об’єктів. Все це нищили квадрат за квадратом.

наслідки обстрілу

 

Через постійне сидіння в підвалі моя маленька активна донечка стала блідою та млявою. Вона мало рухалась.

Сусіди, які теж переїхали в підземелля, намагались її розважити – відшукували в своїх сарайчиках старі дитячі іграшки та дарували їх Катрусі. 

Та навіть нові-старі дарунки не цікавили мою дитину. Спочатку, коли я її вдягала та несла в підвал, вона плакала. А потім звикла. З серйозним і сумним обличчям ввечері сама несла мені свої брудно-рожеві чобітки, шапку та куртку. Вже знала, що треба йти в підземелля.

А коли лунали вибухи, вона здригалась, притискала ручки до тіла та перелякано дивилась на мене.

Їжа

Їжа – це окреме питання. У кожного свої запаси. 

Ми трішки встигли підготуватись. Було трохи круп та вермішелі. Не було зовсім картоплі. Проте встигли закупити кілька хлібин. Аби вони не зіпсувались – я порізала хліб на шматки та поклала в морозильник.

Чоловік тільки двічі за ці три тижні зміг потрапити до найближчого супермаркету. Відстоявши кілька годин в черзі, заходив в майже порожні торгові зали. Брав те, що лишилось. Дорогі консерви (дешеві розкупили одразу), шоколад, сухі сніданки для дітей, печиво.

Вдома я варила великі каструлі якоїсь каші (рис, гречка, ячна, кукурудзяна) та вермішелі. Щоб потім швидко можна було розігріти та поїсти. Обстрілів ставало більше з кожним днем. А спокійних хвилин на їжу – все менше.

А потім зник газ. Ніде було ані варити, ані гріти. Та нам пощастило – друзі віддали робочу електричну плитку та кип’ятильник. Приготування їжі стало набагато довшим, але все ж можливим.

Та головний мій біль – це їжа для моєї донечки. Дворічна дитина не їстиме несмачну кашу чи холодні макарони.

Для неї залишалась лише її дитяча суміш, яку я розводила у пляшечці. Та вона швидко закінчувалась, а придбати було вже ніде. Окрім суміші Катруся їла трохи сухі сніданки, шоколад та хліб.

руїни

Але на третьому тижні нашого підвального життя, у нас майже закінчився і хліб. Я вже не давала його сину та чоловіку, не їла сама. Берегли для маленької голодної дівчинки.

І з кожним днем страх голоду ставав все сильнішим. Продукти закінчувались. Купити ніде.

За всі три тижні нам тільки кілька разів давали продукти, які привозили волонтери. Це – два банани, два яблука, дві маленькі грушки, шість млинців з печінкою (напівфабрикати). Ще давали дітям сік та трохи печива. Все.

Гроші

І тепер важливо сказати про гроші.

Вони нічого не варті і не потрібні, коли немає що за них купити. Коли війна.

Мені надсилали гроші на картку і друзі, і рідні. Хотіли допомогти. А я не могла придбати навіть буханку хліба.

Вода

Це був мій найбільший страх – що зникне вода.

Чернігів

 

Я маніакально робила запаси. Набирала воду куди тільки могла – пляшки, банки, відра, кружки.

Я боялася залишати брудний посуд у раковині. Якщо зникне вода – як його потім мити?

Вода таки зникла. Влада обіцяла полагодити пошкоджену ворожими обстрілами мережу водопостачання.

І нашим героїчним комунальникам це навіть вдалося. Вода знову потекла з кранів. Далеко не в усіх квартирах, районах міста, але нам пощастило.

У нас була вода, і було світло. Без опалення та газу можна було потерпіти.

А потім вода зникла знову. Буквально через кілька днів. Цього разу остаточно.

А з водою зник і хліб. Місцеві хлібзаводи не могли його випікати без води.

Єдине, що залишалось – це світло.

 

Паніка

Чи були у мене панічні настрої? Так. Постійно. Попри всі заклики представників влади “тримати голову холодною”, мені це не вдавалось. Страх за дітей просто сковував все тіло і мозок.

Дуже складно залишатись “з холодною головою” в холодному підвалі з дітьми на руках.

Остання крапля

світло у підвалі

А потім зникло світло. Все. Кінець. В місті немає нічого – ні електрики, ні води, ні газу, ні світла.

Заряду на мобільних телефонах вистачить на добу. У кого є пауербанки – трохи довше.

В місті майже не працює мобільний зв’язок та інтернет.

Раніше мене лякала сирена. Тепер її не було. І тиша лякала ще більше. Про те, що летять ракети чи починається обстріл з артилерії, ми дізнавались, коли чули їх свист, рев, гул в повітрі. На порятунок мали лічені секунди.

Наш світ звузився до відстані від квартири до підвалу.

Після того, як ворог розстріляв людей в черзі за хлібом, ми більше не відходили від будинку більше ніж на 10 метрів.

Коли ж зникло і світло, навіть ті залишки продуктів, що лишались – готувати було ні на чому.

Люди почали облаштовувати біля підвалів вогнища. Щоб готувати їжу. Першими дровами для цих багать стали дерев’яні рами з балконів, які розтрощив снаряд.

Чернігів – це другий Маріуполь. Як до цього дійшло? Чому ворог катує моє древнє місто?

Люди постійно просили і просять про “зелений коридор”. Влада казала, що це дуже ризиковано і радила сидіти в підвалах.

Та ми вже нікому не вірили. Було тільки непереборне бажання вижити та врятувати дітей.

Від знайомого з тероборони дізналися, як все ж можна виїхати з міста на своєму транспорті, і куди прямувати далі.

 

Ми ризикнули. Знову вкинули в машину, що встигли схопити, і рушили.

Єдине, що можу сказати – до безпечного місця ми їхали три доби.

Тепер намагаємось хоча б частково повернутись до спокійного життя. Моя Катруся знову почала посміхатись.

Джерело: https://www.bbc.com/

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Поділіться з друзями

SofiaP
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector