Війна для моєї родини почалась о 7-й ранку 24-го лютого. Подзвонив брат і сказав, що в місті виє сирена. Ми не чули. В нашому районі, якщо вона і лунала, то дуже тихо. Ще сказав, що вторгнення почалось, росіяни перетнули кордон.
Перші відчуття – страх та безпорадність. Я дивилась на своїх дітей, які мирно спали в своїх ліжках, і плакала. Я не знала, що робити. Ніхто не знав. Все відбувалось надто швидко.
Тікати з міста? Залишатись?
В голові постійно виникала обнадійлива думка, що все це скоро завершиться. Ну не може це тривати довго! Ось наші військові відіб’ють наступ, і війна закінчиться, так і не розпочавшись.
Чому не виїхали одразу?
Я не можу зараз сказати, чому ми не виїхали з міста в перший же день. Причин багато. Вагались, сумнівались, зважували “за” і “проти”, говорили, що довга дорога – то складно для дітей, питали один одного, куди їхати, погоджувались, що в “західній” і в Європі ми нікому не потрібні…
Я, мабуть, ніколи собі цього не пробачу. Я знаю, що сама винна в тому, що мої діти три тижні жили в пеклі.
Через мою нерішучість ми вчасно не виїхали з Чернігова. Моя прекрасна маленька принцеса в своїй ніжно рожевій курточці та шапочці лазила по брудному підземеллі, дихала пилом, голодувала та хворіла.
А старший син став мовчазним. Тільки інколи питав мене :”Мамо, правда ж у нас все буде добре?”
Я казала, що все буде добре, а сама не вірила.
Ситуація в місті погіршувалась буквально щодня. Це єдине виправдання, яке я для себе знаходжу. Все відбувалось дуже швидко.
Розуміння того, що треба рятувати дітей і тікати з міста, прийшло вже на третій день війни. І ми готові були їхати. Машина з повним баком пального стояла під будинком.
Але тут голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус заявив, що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно.
Потім з’явилась інформація, ніби підірвали автомобільний міст через річку Десна – головний виїзд з міста.
Ми повірили. Якщо шляхи заміновані, то як нам поїхати? Ніяк. Треба чекати якогось іншого порятунку.
Невдала спроба
А потім в наш будинок влучив снаряд. Ми тоді були в підвалі. Щось дуже сильно гупало зверху. Потім прибіг переляканий сусід і сказав, що в середньому під’їзді позривало балкони, в багатьох квартирах повилітали вікна, в стіні будинку діра, а рятувальники обстежують територію.
Наша квартира не постраждала. Але повертатись туди стало страшно. Підвал здавався більш безпечним.
А за кілька днів голова ОВА В’ячеслав Чаус у своєму черговому відеозверненні до містян сказав, що поки централізованої евакуації не буде, але чернігівці продовжують виїжджати на власних автівках.
Ми були дуже здивовані. Як люди виїжджають, коли всі виїзди з міста заміновані? Ми ж вірили в це! Ми не виїжджали, бо вірили.
Тоді ж в перший тиждень війни ми вперше спробували втекти. Сіли в машину в чому були та поїхали. Але автівку з міста вже не випустили, як і сотні інших. Під Черніговом йшов бій.
Важко описати наші відчуття, коли ми втратили надію на порятунок і знову повернулись до холодного підвалу.
Підвальне життя
Спускатись в підвал ми почали буквально на другий день війни. Спочатку, коли в місті вила сирена, просто сиділи на карематі неподалік від входу. Проводили в підземеллі буквально кілька годин, а на ніч йшли додому.
Коли ми ночували в квартирі – я не спала. Я слухала ніч. Як тільки лунала сирена чи щось вибухало – бігла до вікна. В перші дні ввечері та вночі люди ще не боялись вмикати світло в квартирах. Освітлені вікна трохи заспокоювали.
А потім росіяни розбомбили багатоповерхівки в центрі Чернігова. Загинули люди. Мій брат тоді був неподалік у підвалі, а потім біг до будинку бабусі, який теж постраждав. Бачив відірвані кінцівки та мертві тіла. Це було вперше – стільки жертв одночасно.
На той момент у нас ще була електрика, а телевізор показував кілька каналів.
Кадри понівечених будинків можна було подивитись і в інтернеті. Люди нарешті почали розуміти, що таке ракети. В підвалах та укриттях різко побільшало мешканців.
Ми “переїхали” з підвального коридору до сарайчика. Щоб зробити його більш-менш безпечним для дворічної дитини, чоловік огородив стіни картоном. На земляну підлогу ми постелили каремат, а зверху поклали надувний матрац. Потім принесли з квартири ковдри, пледи та подушки. Знесли вниз запаси продуктів та води.
Ми фактично переїхали в підвал. З кінця першого тижня війни ночували там постійно. Одягали на себе по 3-4 кофти, кілька штанів, куртки та шапки, вкривались домашніми ковдрами.
Та посеред ночі все одно прокидались від холоду. Температура повітря на вулиці -8. В підвалі приблизно стільки ж. Хіба що вітру немає.
Але в нашому підземеллі було світло! Це допомагало. Ми навіть кип’ятили там воду в електрочайнику та пили перед сном чай. Це ненадовго і зовсім трішки, але покращувало настрій.
З’являлась надія, що ось-ось – і все закінчиться. І будемо жити як раніше.
Та війна ставала з кожним днем, з кожною годиною все страшнішою.
Обстріли з артилерії ставали все ближчими.
А потім почали регулярно прилітати ракети. Ми чули, як вони летять.
Та найстрашніше – це літаки. Вони ревіли в небі, а потім скидали бомби.
Щоранку, коли ми прокидались, то перше, що робили – дивились в інтернеті, що розбомбили цієї ночі.
Готель “Україна”, колишній кінотеатр, школи, дитячі садочки, житлові будинки в спальних районах, де і близько немає військових об’єктів. Все це нищили квадрат за квадратом.
Через постійне сидіння в підвалі моя маленька активна донечка стала блідою та млявою. Вона мало рухалась.
Сусіди, які теж переїхали в підземелля, намагались її розважити – відшукували в своїх сарайчиках старі дитячі іграшки та дарували їх Катрусі.
Та навіть нові-старі дарунки не цікавили мою дитину. Спочатку, коли я її вдягала та несла в підвал, вона плакала. А потім звикла. З серйозним і сумним обличчям ввечері сама несла мені свої брудно-рожеві чобітки, шапку та куртку. Вже знала, що треба йти в підземелля.
А коли лунали вибухи, вона здригалась, притискала ручки до тіла та перелякано дивилась на мене.
Їжа
Їжа – це окреме питання. У кожного свої запаси.
Ми трішки встигли підготуватись. Було трохи круп та вермішелі. Не було зовсім картоплі. Проте встигли закупити кілька хлібин. Аби вони не зіпсувались – я порізала хліб на шматки та поклала в морозильник.
Чоловік тільки двічі за ці три тижні зміг потрапити до найближчого супермаркету. Відстоявши кілька годин в черзі, заходив в майже порожні торгові зали. Брав те, що лишилось. Дорогі консерви (дешеві розкупили одразу), шоколад, сухі сніданки для дітей, печиво.
Вдома я варила великі каструлі якоїсь каші (рис, гречка, ячна, кукурудзяна) та вермішелі. Щоб потім швидко можна було розігріти та поїсти. Обстрілів ставало більше з кожним днем. А спокійних хвилин на їжу – все менше.
А потім зник газ. Ніде було ані варити, ані гріти. Та нам пощастило – друзі віддали робочу електричну плитку та кип’ятильник. Приготування їжі стало набагато довшим, але все ж можливим.
Та головний мій біль – це їжа для моєї донечки. Дворічна дитина не їстиме несмачну кашу чи холодні макарони.
Для неї залишалась лише її дитяча суміш, яку я розводила у пляшечці. Та вона швидко закінчувалась, а придбати було вже ніде. Окрім суміші Катруся їла трохи сухі сніданки, шоколад та хліб.
Але на третьому тижні нашого підвального життя, у нас майже закінчився і хліб. Я вже не давала його сину та чоловіку, не їла сама. Берегли для маленької голодної дівчинки.
І з кожним днем страх голоду ставав все сильнішим. Продукти закінчувались. Купити ніде.
За всі три тижні нам тільки кілька разів давали продукти, які привозили волонтери. Це – два банани, два яблука, дві маленькі грушки, шість млинців з печінкою (напівфабрикати). Ще давали дітям сік та трохи печива. Все.
Гроші
І тепер важливо сказати про гроші.
Вони нічого не варті і не потрібні, коли немає що за них купити. Коли війна.
Мені надсилали гроші на картку і друзі, і рідні. Хотіли допомогти. А я не могла придбати навіть буханку хліба.
Вода
Це був мій найбільший страх – що зникне вода.
Я маніакально робила запаси. Набирала воду куди тільки могла – пляшки, банки, відра, кружки.
Я боялася залишати брудний посуд у раковині. Якщо зникне вода – як його потім мити?
Вода таки зникла. Влада обіцяла полагодити пошкоджену ворожими обстрілами мережу водопостачання.
І нашим героїчним комунальникам це навіть вдалося. Вода знову потекла з кранів. Далеко не в усіх квартирах, районах міста, але нам пощастило.
У нас була вода, і було світло. Без опалення та газу можна було потерпіти.
А потім вода зникла знову. Буквально через кілька днів. Цього разу остаточно.
А з водою зник і хліб. Місцеві хлібзаводи не могли його випікати без води.
Єдине, що залишалось – це світло.
Паніка
Чи були у мене панічні настрої? Так. Постійно. Попри всі заклики представників влади “тримати голову холодною”, мені це не вдавалось. Страх за дітей просто сковував все тіло і мозок.
Дуже складно залишатись “з холодною головою” в холодному підвалі з дітьми на руках.
Остання крапля
А потім зникло світло. Все. Кінець. В місті немає нічого – ні електрики, ні води, ні газу, ні світла.
Заряду на мобільних телефонах вистачить на добу. У кого є пауербанки – трохи довше.
В місті майже не працює мобільний зв’язок та інтернет.
Раніше мене лякала сирена. Тепер її не було. І тиша лякала ще більше. Про те, що летять ракети чи починається обстріл з артилерії, ми дізнавались, коли чули їх свист, рев, гул в повітрі. На порятунок мали лічені секунди.
Наш світ звузився до відстані від квартири до підвалу.
Після того, як ворог розстріляв людей в черзі за хлібом, ми більше не відходили від будинку більше ніж на 10 метрів.
Коли ж зникло і світло, навіть ті залишки продуктів, що лишались – готувати було ні на чому.
Люди почали облаштовувати біля підвалів вогнища. Щоб готувати їжу. Першими дровами для цих багать стали дерев’яні рами з балконів, які розтрощив снаряд.
Чернігів – це другий Маріуполь. Як до цього дійшло? Чому ворог катує моє древнє місто?
Люди постійно просили і просять про “зелений коридор”. Влада казала, що це дуже ризиковано і радила сидіти в підвалах.
Та ми вже нікому не вірили. Було тільки непереборне бажання вижити та врятувати дітей.
Від знайомого з тероборони дізналися, як все ж можна виїхати з міста на своєму транспорті, і куди прямувати далі.
Ми ризикнули. Знову вкинули в машину, що встигли схопити, і рушили.
Єдине, що можу сказати – до безпечного місця ми їхали три доби.
Тепер намагаємось хоча б частково повернутись до спокійного життя. Моя Катруся знову почала посміхатись.
Джерело: https://www.bbc.com/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
