Я знала, що після весілля мені доведеться жити з чоловіком в селі. Така робота мене ніколи не лякала, я вміла і на городі працювати, і сад доглядати. Та й господиня з мене дуже непогана.
Коли Павло сказав, що нам доведеться житлову площу ділити з його сестрою, я взагалі не хвилювалася, бо вірила, що точно їй сподобаюся. Чим ж я їй могла не догодити?
Тим паче, будинок чоловіка був поділений на 2 частини, до кожної прибудований окремий вхід, тож ми могли навіть не перетинатися. Доводилося лише ділити спільний город та подвір’я.
Але коли ми познайомилися з Мариною, я зрозуміла, що помилялася, і мені доведеться дуже несолодко.
Вона дуже холодно і непривітно до мене ставилася, ніколи не хотіла зі мною розмовляти, постійно лише критикувала.
Я не хотіла засмучувати Павла, тож з усіх сил намагалася знайти з його сестрою спільну мову. Не образилася навіть тоді, коли Марина відділила для мене маленький шматок городу біля самої дороги. Виростити щось путнє на такій землі було майже неможливо. Але я прекрасно розуміла, що маю бути вдячною навіть за це, бо ж, по суті, жодних прав ні на будинок, ні на город у мене не було.
Чоловік теж почав помічати, що Марина дуже віддалилася від нього. Як би він не намагався тепло й приязно ставитися до своєї родички, та вона робила усе, аби уникнути будь-якої взаємодії зі мною і з ним.
Шкода, звісно, бо після смерті батьків Павло та Марина пообіцяли одне одному, що завжди триматимуться купи і ніколи не залишать одне одного, що б не трапилося.
Я терпіла зауваження зовиці, робила все так, як вона накаже, але мене не могло не мучити одне запитання: “Чим я провинилася перед нею?”
Схоже, що все село помічало, як намагаюся догодити Марині. Люди вже сміятися почали, що чоловікова сестра до мене в сотню разів суворіша, ніж свекруха. Змилосердилася наді мною моя подруга, яка з самого малку знала і Павла, і Марину. Вона мені розповіла, що дівчина мене ненавидить за один лише факт, що я стала дружиною її брата.
– Як це так? Я не розумію, – геть розгубилася я.
– Ось так. Поки ти не з’явилася, то Павло усі зароблені гроші сестричці віддавав, а вона, наче та пава, ходила по селу. Їй навіть працювати на городі не доводилося – все за неї братик робив.
Виявилося, що своєю появою в житті Павла, я зруйнувала ідеальне і безтурботне життя Марини. Після цих новин я навіть дивитися спокійно не могла на дівчину. Це ж треба ненавидіти людину за якусь зайву копійку!
Я запропонувала чоловікові продати частку хати комусь і переїхати в інший будинок, а може взагалі – в інше село. Він мене підтримує, але розуміє, що коштів на нове повноцінне помешкання нам точно не вистачить, а скоро у нас ще й з’явиться дитинка. Куди ж подамося з немовлям на руках?
Що тепер робити – гадки не маю.
Що порадите головній героїні історії?
