О п’ятій ранку Федір смикнув з мене ковдру і каже:
— Вставай. Свиням треба дати, качки вже горла деруть.
Я сіла на ліжку, а в хаті тхне гноєм, кислим молоком і якимись ліками для худоби. На стільці висіла моя міська куртка, а під нею — його гумові чоботи в болоті. Я на це подивилась і кажу:
— Ти серйозно?
Він навіть не знітився.
— А що такого? Разом живемо — значить, разом і господарство тягнемо.
Я сім років після розлучення жила сама і прекрасно жила. Мені 57. Квартира в центрі моя. Робота нормальна. Гроші є. Діти дорослі, кожен при своєму. Я вже давно нікому не варю борщі по команді і ні під кого не підлаштовуюсь.
А Ніна все лізла:
— Тетяно, ну скільки можна самій? Є хороший чоловік. Свій бізнес, будинок, при грошах.
Я відмахувалась. Вона мені навіть фото тикала в телефон.
— Дивись, який нормальний. Побачив тебе в магазині, спитав про тебе.
— Ніно, мені не треба.
Але пішла. Раз пішла — то пішла.
На першому побаченні Федір був зовсім інший. Чистий, випрасувана сорочка, парфум, квіти. В кафе розрахувався сам, ще й так гарно стілець відсунув, що я аж засміялась.
— От бачиш, — шепнула потім Ніна. — А ти впиралась.
Закрутилось швидко. То букет, то цукерки, то дзвінки ввечері. Він говорив рівно, спокійно. Не скиглив, не жалівся. Я вже й сама подумала: може, й справді нормальний чоловік.
Потім він сказав:
— Переїжджай до мене. Чого тобі мотатись? У мене будинок, двір, свіже повітря.
Про господарство він говорив так, між іншим.
— Та там трохи птиці, трохи худоби. Для себе.
Я й повірила.
Коли я приїхала з валізою, все побачила на власні очі. У дворі гуси оруть, качки лізуть під ноги, в сараї корова, далі свині. Біля дверей стояли відра, мішок комбікорму і лопата. Запах такий, що хоч назад у таксі сідай.
Я ще тоді спитала:
— А де люди, які цим займаються?
Він засміявся.
— Які люди? Ми ж удвох.
Уже на другий день він поклав мені на кухонний стіл старий фартух і гумові рукавиці.
— Оце твоє. Курей погодуєш, а я на базар.
Я кажу:
— Федоре, я не для цього сюди приїхала.
А він спокійно:
— А для чого? Жити разом — це не тільки чай пити.
Я промовчала, але вже тоді мене почало трусити. Відкрила холодильник — там банки зі сметаною, яйця в лотках, каструля з якоюсь юшкою і пакет із ветеринарними уколами поруч з маслом. На підвіконні чек з ветаптеки. На стільці його брудна куртка. І мухи.
Через кілька днів стало ще веселіше. У суботу я хотіла поїхати в місто, бо в мене запис до перукаря. Він почув і каже:
— Який ще перукар? У нас сьогодні забій і треба прибрати в сараї.
Я кажу:
— У нас? Це твоє господарство.
Він уже грубіше:
— Не починай. Ти ж не дівчинка. Треба бути ближче до землі.
Я взяла сумку, а він мені:
— Ключі залиш. Я не люблю, коли в хаті дверима грюкають.
Оце вже було друге. Перше — чоботи і свині. Друге — ключі.
Я подзвонила Ніні просто з двору.
— Ти мені кого підсунула?
А вона ще сміється:
— Та перестань. Звикнеш. Зате чоловік при ділі, не п’яниця.
— Ніно, він шукає не жінку. Йому потрібна робоча сила.
Увечері був третій удар. Сидимо за столом, я чай наливаю. Він дістає з шухляди зошит, де записані витрати: комбікорм, зерно, ліки, солярка. І каже:
— Треба буде скидатись. Разом живемо — разом вкладаємось. У тебе ж зарплата хороша.
Я на нього дивлюсь.
— Ти серйозно зараз?
— А що? Я ж тебе не на вулицю привів. Тут усе грошей коштує.
От тоді я вже мовчати не стала.
— У мене квартира своя. Робота своя. Гроші свої. І я не збираюсь вкладати їх у твоїх свиней.
Він скривився.
— Горда дуже.
Я встала з-за столу, пішла в кімнату і відкрила валізу. Почала складати речі. Крем, ліки, зарядку, документи, косметичку. Моя куртка ще тхнула сараєм, я її запхала в пакет окремо.
Він зайшов у двері й каже:
— Ти через таку дрібницю їдеш?
Я застібнула валізу.
— Для тебе дрібниця — корову прибрати. А для мене дрібниця — викликати таксі.
Він ще щось бурчав про нормальних жінок і сім’ю. Я вже не слухала. Взяла сумку, документи, телефон і вийшла.
Коли машина під’їхала, я сказала тільки одне:
— Шукай собі не жінку, а працівницю. І бажано в гумових чоботах.
Сіла в таксі і поїхала в свою квартиру. Наступного тижня він ще дзвонив. Я номер заблокувала.
