Того ранку я ще так не пишалась українцями, як раніше. Гордість так і розпирала за наших людей!
А все було так. Ранок, Одеса, маршрутка №23. На годиннику тільки 8:15.
Некваплива дорога, червоний світлофор і маршрутка зупинилась перед пішохідним переходом. А там дві дівчинки років 10 з рюкзачками у шкільній формі переходять дорогу.
У їхніх косах були вплетені жовто-блакитні стрічки, що так гарно переливались на ранковому сонечку.
Водій так зрадів, коли побачив це, що йому закортіло промовити до них:
– Слава Україні!
Дівчатка озирнулись та відповіли, махаючи ручками:
– Героям слава!
І мені в цей момент ніби бальзамом полили по душі. Так добре стало. Усі, хто тоді їхав в автобусі посміхались. Який гарний початок дня!
Аж раптом зі останніх сидінь почулося:
– Какая слава? Гдє ви в Одєсє Україну відєлі? А нічєво што его Єкатєріна ІІ основала?! Нікакой Украини здєсь никогда не било!
Водій як це почув, то похапцем розвернувся, щоб глянути хто це сказав і зупинив автобус.
– Так! Хто там так защебетав? На вихід!
– Што? Какое ви імеєтє право нас висаживать?
– А таке! Я водій! І поки ви не вийдете автобуса з місця він не рушить! Я все сказав! Я нікуди не спішу!
Як же ті жінки обзивали водія і все навколо! Жахливо було слухати, але дехто їм у відповідь теж всього “доброго” побажав!
Ми ж підтримали водія, заплескали в долоні як на концерті, чесне слово! Він молодець, провчив нахаб за 1 хвилину!
Жіночки плювалися, але вийшли, а ми рушили далі, милуючись вуличками такої рідної красивої Одеси.
А як ви б вчинили на місці водія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Цікаво про”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
