Проводжав товариша на потяг. Прямую перонами до виходу, аж раптом до мене підходить молода жінка з маленьким сином і починає з дуже помітним акцентом говорити, так, що вухо ріже:
– Ізвінітє, ми тут не маглі найті камеру схову, ой, сбєрєженія. Нє падскажитє?
– Підкажу! Чого ж ні? Заходите в он ті двері, прямуєте до кас, а потім направо.
– Ой, дякую дуже! Як добре, що я вас зустріла.
– Вибачте за питання, але ви звідки?
– Зі Львова!
– О, як чудово! То чого ж тоді російською говорите?
– Я думала, що в Одесі мене з моєю українською ніхто й не зрозуміє.
– А Одеса – то хіба не Україна?
Але такі випадки – то ще пів біди. От нещодавно я був в Тернополі. Випадково перетнувся зі знайомим із Запоріжжя. Він навіть не збирався переходити на державну мову в місті, для якого це, очевидно, є нормою.
– А почєму я должен?!
Тому, що ти українець!
Коли ж це в нашого народу з’явилися такі комплекси з приводу власної ідентичності?! Хотів би я повернути час назад до цього моменту і все змінити!
Команда “Цікаво про” повністю згідна з Serhii Bryhar, який ж автором цієї історії. Якщо ми не почнемо цінувати нашу мову, культуру, наше історичне минуле – то легко можемо все втратити. Любов до всього рідного – це той фундамент, на якому має будуватися світле і незалежне майбутнє нашої держави.
Чи погоджуєтеся Ви з цим?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
