Заходжу до автобуса. Дивлюся двічі в свій квиточок, на якому чітко зазначено, що я маю сидіти на кріслі з 19 номером.
Підходжу і бачу, що моє місце вже зайняла якась розфарбована панянка. Ввічливо перепитую, чи вона певна, що має сидіти тут…
– Какая вообще разница? Не понимаю! Вот! Смотрите!
І справді, в її квитку теж було зазначене 19 місце.
Сів поруч на вільне. Сподіваюся, що не отримаю на горіхи від людини, яка ще може придбати квиток з 18 номерком.
Заходить водій. Дядька Степана знаю давно – він постійно на цьому маршруті. Хороший, спокійний і дуже інтелігентний. Я жодного разу від нього непристойного слова й не чув, як це серед водіїв заведено.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він повільно перевірив кожен квиточок, дійшов і до нашого ряду.
– Дівчино, то у вас квиток на завтра! Сьогодні ж 19! Прикро, але доведеться тепер доплатити.
– Как ето? Нет! Ничего доплачивать я не буду!
– Тоді я нікуди не поїду. Такі правила, на жаль… Повірте, не я їх встановлював.
– Хорошо! В Кировограде я с Вами рассчитаюсь.
– Де, де? Нема такого місця на карті України, шановна!
– Как ето нет? Ви уже совсем ку-ку?
Обурений водій вийшов з автобуса, а я і ще кілька свідомих громадян своєї країни, подалися за ним на знак солідарності.
Інші пасажири завивали на весь салон своєю поганською мовою:
– Девушка, да не бєрітє в голаву! Такой у нас народ.
– Ладно, я заплачу вам в КРОПИВНИЦЬКОМУ. Только едем уже!
Так і їхали всю дорогу до Кропивницького. Добре, що в Кіраваград не потрапили.
Автор історії Юрій Митрофаненко
Редактори “Цікаво про” вважають, що саме зараз, коли в країні триває війна, потрібно говорити про важливість рідної мови, бо саме це робить нас справжніми українцями.
Як би Ви себе поводили з такою пасажиркою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
